До числа важливих теоретичних питань, які пов’язані з вивченням міжурядових організацій як суб’єктів міжнародного права, відноситься питання про волю цих організацій. Чи наділені ці міжнародні організації самостійною волею, відмінною від волі держав-членів?

Деякі вітчизняні юристи вважають, що міжнародні організації не володіють самостійною, відмінною від волі держав-членів, волею. Морозов Г.И. Международные организации. – М.: «Мысль», 1969. – С.119.

В свою чергу такі юристи, як С.А. Малинин, А. Янков, О. Рачіч та інші, притримуються точки зору, що міжнародні організації є суб’єктами міжнародного права, наділені власною, самостійною волею. Малинин С.А. О правосубъектности международных организаций. // Вестник ЛГУ. – 1965. - №17.- Вып. 3. – С.116.

Нами вище зазначалося те, що ряд діючих міжнародних угод, а також практика найбільших міжурядових організацій дають підставу визнавати за ними якість суб’єктів міжнародного права. Остання ознака зобов’язує визнати наявність у них власної (однак не суверенної) волі (в юридичному розумінні), яка є відмінною від волі держав-членів, яку міжнародна організація вияляє і втілює в міжнародноправовому акті. Международная правосубъектность. – М.: Юрид. лит-ра, 1971. – С.84.

Те, що міжнародні організації укладають угоди, - це на даний момент – незаперечний факт, який підтверджується великою кількістю договорів, прийнятих цими організаціями. Така угода – результат тих чи інших юридичних дій, які здійснюються від імені організації її органами і виражають певне волевиявлення даної організації. Однак, чи це було б можливим за відсутності в організації власної волі?

Воля у міжнародної організації - це результат узгоджених волей держав-членів, і в силу цього вона має складний характер. Оскільки, членами організації є різні держави, з різним адміністративним і соціально-економічним устроєм. Тому, формування власної волі міжнародної організації – складний процес, в якому в перше чергу стикаються позиції окремих держав-членів і тільки внаслідок цього на підставі компромісу виробляється загальна воля організації. Наявність у міжнародних організацій самостійної волі, відмінної від волі її членів, не може суперечити правовій

2.1. Правові засади організації та діяльності ОБСЄ.

Правова природа будь-якої міжнародної організації, в тому числі і Організації з безпеки і співробітництва в Європі, в значній мірі визначається її установчим актом, який є правовою основою виникнення і діяльності організації. У вітчизняній міжнародно-правовій літературі міцно закріпилася точка зору, що статути міжнародних організацій являють собою міжнародні договори особливого виду (sui generis). Лукашук И.И. Структура и форма международного договора. – Изд-во Сарат. Ун-та, 1960. – С.41. В чому полягає особливість цього виду міжнародних договорів? Якщо звичайний багатосторонній договір визначає лише права і обов’язки сторін для виконання цілей (завдань) договору, то на підставі статутів, крім цього, формуються міжнародні організації, тобто визначається їх компетенція, цілі і завдання організації, створюються її органи, встановлюється правовий статус членів організації, персоналу, характер відносин з іншими міжнародними організаціями, а також з державами – не членами і т.д.

Створена міжнародним договором міжнародна організація – не просто сукупність держав, а союз держав, об’єднаних для досягнення спільних цілей, які характеризуються наявністю власної організаційної і правової єдності, передбаченої в Статуті, внаслідок чого такий союз набуває нової якості, відмінної від простої кількості держав – учасниць договору, що не є установчим актом організації. Шибаева Е.А. Юридическая природа и правовое положение специализированных установ ООН. Дисс…докт.юрид.наук. – М.,1969. – С.142.

Можна вважати, що установчий акт міжнародної організації, створюючи новий елемент міжнародних відносин – міжнародну організацію, створює завдяки цьому і самостійний механізм, який відіграє активну роль, здійснює певний вплив на держави – члени. На відміну від традиційного міжнародного договору носіями прав і обов’язків згідно статуту організації є не тільки держави – члени міжнародної організації, але і сама організація. Відповідно, коло носіїв прав і обов’язків в такому випадку більш ширший, ніж у звичайному багатосторонньому договорі. Саме тому, суттєвим виявляється твердження Г.І.Тункіна про те, що статут міжнародної організації більш складне явище, ніж звичайний багатосторонній договір. Тункин Г.И. Теория международного права. – М.: Межд. отношения, 1970. – С.365.

Дана позиція повністю відповідає положенням про право міжнародних договорів. Стаття 5 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року містить положення про те, що “дана конвенція застосовується до будь-якого договору, який є установчим актом міжнародної організації без шкоди для відповідних правил даної організації”. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року. – В кн. Советский Ежегодник Международного Права. – 1977. – М.: Наука,1979. – С. 398.

Отже, це означає, що дана стаття містить, по-перше, загальне правило, згідно з яким статути міжнародних організацій прирівнюються до міжнародних договорів і, відповідно, на них розширюється дія Віденської конвенції 1969 року; по-друге, ст. 5 містить і спеціальне правило, згідно з яким підкреслюється специфіка цієї групи міжнародних договорів, оскільки положення Конвенції поширюються на них з врахуванням “відповідних правил, які діють в самій організації”.

Укладення і дія статуту