до міжнародних договорів чи до міжнародних угод sui generis. Так, Г.В. Ігнатенко вважає, що недоречно "підганяти" Заключний акт під категорію міжнародного договору [3,с.97-102]. По-друге, такими ж безпідставними є твердження про те, що Заключний акт не є міжнародним договором із-за відсутності в ньому положень про реєстрацію, набуття юридичної сили, ратифікації та інших елементів договірної форми. Як відомо, держави, укладаючи договори між собою, можуть вибрати ту чи іншу договірну форму, яку вони вважатимуть найбільш доречною для фіксації узгодження своїх волевиявлень. При цьому чіткої загальновизнаної форми міжнародних договорів не існує. Іншими словами, дійсність міжнародних договорів не залежить від їх форми [2,с.163]. Тепер, слід звернутися безпосередньо до положень Заключного акту. В преамбулі Заключного акту вказано, що держави-учасниці НБСЄ прийняли цей документ, "натхненні політичною волею, в інтересах народів, для покращення й активізації їхніх відносин, сприяння в Європі миру, безпеки, справедливості і співробітництва, зближення між ними, а також з іншими державами світу." В заключних положеннях акту підкреслюється, що представники держав-учасниць НБСЄ підписали його, "усвідомлюючи велике політичне значення, яке надається ними результатам Наради". Отже, все що випливає з вищевказаних та інших положень Заключного акту, держави-учасниць НБСЄ розглядають його не як міжнародний договір, а як міжнародний політичний документ. Ось чому і сам Заключний акт не містить вказівок не те, що він є міжнародним договором. Таким чином, можна зробити висновок, що в результаті узгодження своїх волевиявлень держави-учасниці НБСЄ надали Заключному акту характер вищого взаємного політичного зобов'язання [12,с.59]. Разом із тим, оскільки Заключний акт є міжнародним політичним документом, то він має і міжнародно-правове значення.
З'ясування правової природи Заключного акту - не просте питання. "Оскільки, як в рідкісних випадках спеціальної оцінки такого роду актів так і при загальній характеристиці джерел міжнародного права, - вказує Г.В. Ігнатенко, - нормативна основа актів міжнародних конференцій заперечується, і вони не включаються в перелік джерел міжнародного права."[3,с.101-102].
Проте, не являючись міжнародним договором, Заключний акт містить міжнародно-правові принципи і домовленості, спрямовані на реалізацію цих принципів і розвиток співробітництва між державами-учасницями НБСЄ. Зафіксовані в Заключному акті положення відображають інтереси всіх держав-учасниць НБСЄ, оскільки рішення приймалися на підставі консенсусу. Інакше кажучи, жодна з держав-учасниць не висунула проти цього акту будь-яких заперечень, які б вона вважала перешкодою для схвалення рішення в цілому [2,с.165]. Відсутність властивостей міжнародно-правового договору у Заключному акті не повинно призводити до зменшення його ефективності як міжнародного акту. Механізм його дії відрізняється від механізму дії міжнародних договорів. В той же час, за своїм політичним значенням і силою впливу на міжнародні відносини Заключний акт перевершує більшість міжнародно-правових договорів [5,с.11].
В Заключному акті підкреслюється, що держави-учасниці прийняли цей документ, "маючи намір втілювати в життя положення Заключного акту Наради, з тим щоб надати повну дійсність її результатам". Вони заявили також "про свою рішучість, в період після Наради, належним чином враховувати і виконувати положення Заключного акту". При цьому передбачена реалізація цих положень в односторонньому, двосторонньому і багатосторонньому порядку.
Отже, зобов'язання держав-учасниць НБСЄ виконувати узгоджені в Гельсінкі принципи і домовленості не викликає сумніву. Більш того, що в
Декларації принципів, якими держави-учасниці будуть керуватися у взаємних зносинах - "Добросовісне виконання зобов'язань за міжнародним правом", вони спеціально підкреслили, що будуть "враховувати належним чином і виконувати положення Заключного акту".
Звідси, намір виконувати положення Заключного акту отримав вираз в тому, що, по-перше, всі його положення є результатом узгодження волевиявлень всіх держав-учасниць, досягнутого у відповідності з правилами процедури консенсусу; по-друге, Заключний акт був підписаний і схвалений вищими політичними керівниками 35 країн, що само собою обумовлює обов'язковість його виконання [1,с.89].
Разом із тим положення, які містяться в Заключному акті, неоднозначні. За рівнем обов'язковості їх можна поділити на дві основні групи - принципи і домовленості. Такий поділ підтверджується і позиціями держав-учасниць НБСЄ.
Якщо домовленості, узгоджені в Гельсінкі, є формою вираження політичних норм, то принципи, зафіксовані в Декларації принципів Заключного акту, є політико-правовими принципами взаємовідносин держав-учасниць НБСЄ.
Заключний акт втілює в собі принципи “мирного співіснування” як вираз об'єктивної закономірності відносин між державами з різними соціально-економічними системами, а також інші загальновизнані принципи міжнародного права.
Однак, поряд із ним, на заключному етапі НБСЄ деякі представники держав-учасниць, ігноруючи міжнародно-правовий аспект, стверджували, що прийняті в Гельсінкі документи мають тільки політичне і моральне значення. Проте, як правильно підкреслює Ш.П. Санахоєв, "коли вищі представники 35 країн ставлять свої підписи під Заключним актом, цей документ набуває вже не тільки морально-політичне, але й міжнародно-правове значення. Більш того, основою Заключного акту є Декларація принципів взаємовідносин між державами, які базуються на міжнародному праві "[12,с.8].
Ці принципи майже всі зафіксовані в Статуті ООН або випливають із цілей і принципів Статуту ООН. В Преамбулі Декларації принципів прямо вказується на те, що принципи взаємовідносин держав-учасниць НБСЄ "знаходяться у відповідності із Статутом Організації Об'єднаних Націй".
Таким чином, Заключний акт встановлює принципи взаємовідносин держав-учасниць НБСЄ в якості основних правил їх поведінки, тісно взаємопов'язаних із цілями і принципами Статуту ООН, які є загальновизнаними принципами міжнародного права. Відповідно, принципи, зафіксовані в Декларації принципів Заключного акту, є складовими частинами механізму правового регулювання міжнародних відносин [2,с.168].
Характеризуючи правову природу принципів взаємовідносин держав-учасниць НБСЄ, Н.А. Ушаков і Ю.А. Решетов справедливо відзначають, що "В Декларації викладені, за єдиним виключенням нового принципу недоторканності кордонів, загальновизнані і загальнообов'язкові принципи сучасного міжнародного права, які знайшли своє підтвердження і