Процес прийняття рішень координує діючий голова, який є відповідальним за організацію порядку денного і діяльності органів поведенню переговорів і прийняттю рішень в рамках ОБСЄ. Діючий голова також організовує неофіційні засідання представників держав-учасниць з метою сприяння процесу обговорень і прийняття рішень, а також рішень і документів, що є формально прийнятими відповідним органом з прийняття рішень.

У дуже незначних випадках рішення можуть бути прийняті за відсутності консенсусу. Празьке засідання Ради міністрів у 1992 році вирішило, що відповідні дії можуть бути вчинені без згоди держави, зацікавленої у “випадках прямого, грубого і протиправного порушення” зобов’язань ОБСЄ. Це так зване правило “консенсус мінус один”. Ця альтернатива була вперше використана у 1992 році у відповідь на конфлікт у колишній Югославії, результатом якої стало виключення цієї країни із складу держав-учасниць. Ще один виняток з правила консенсусу є правило “консенсус мінус два”. У відповідності з цим правилом, запровадженим у Стокгольмі в 1992 році, Рада міністрів зобов’язана повідомити держави-учасниці, що перебувають у конфлікті між собою, про пошук шляхів примирення, не дивлячись на те, чи заперечують держави-учасниці це рішення, чи ні. Надалі ця альтернатива не знайшла свого застосування.

Як висновок, варто зазначити, що всі органи ОБСЄ ефективно функціонують і взаємодіють між собою. Проте, головну увагу слід зосередити на посаді голови. Його завдання полягає в тому, щоб представляти ОБСЄ у відносинах з державами-учасницями і координувати поточну діяльність всіх її органів. Як допомога діючому голові, створюються спеціальні групи із запобігання конфліктам, регулюванню кризових ситуацій і вирішенню спорів. З цією метою він може призначати спеціальних представників. Таким чином, його компетенція є досить широкою. Це політичний керівник ОБСЄ високого рівня. Перед ним відкриті двері усіх кабінетів керівників держав-учасниць ОБСЄ.

Отже, структура ОБСЄ суттєво відрізняється від структури ООН і її спеціалізованих установ. В структурі органів ОБСЄ не існує поділу на головні і допоміжні, а лише поділ на політичні і адміністративні. Структура Організації з безпеки і співробітництва в Європі не є такою об’ємною і всеохоплюючою як, в свою чергу, ООН, проте, всі органи ОБСЄ є унікальними в тому розумінні, що на європейському континенті не існує таких органів і посадових осіб, які б мали настільки великі повноваження у сфері зміцнення миру, безпеки, співробітництва, забезпечення прав людини тощо. Так, зокрема, варто відзначити такі унікальні органи і посадові особи, як Бюро з демократичних інститутів і прав людини, Верховного комісара у справах національних меншин, Парламентську асамблею ОБСЄ, діючого голову та інші, які відіграють важливу роль у становленні і розвитку цієї міжнародної регіональної організації.

Що стосується юрдичних органів Організації з безпеки і співробітництва в Європі, то таким органом виступає Суд із примирення і арбітражу в рамках ОБСЄ. Його діяльність хоча і відображає важливий напрям в роботі Організації, проте, в значній мірі, побудована на автономних засадах. Крім того, в юридичній науці з’явився підхід, у відповідності з яким аналіз діяльності таких органів викликає самостійну наукову зацікавленість. Энтин М.Л. Суд Европейских Сообществ. Правовые формы обеспечения западно-европейской интеграции. – М.: Междунар. Отношения, 1987. – 175с.

2.3 Особливості правової природи ОБСЄ

У сфері правової системи питання правового статусу міжнародної організації має первинний характер, тому саме тут треба шукати відповіді на запитання стосовно правової природи і зокрема правосуб'єктності. Правовий статус суб'єкта визначає його існування в межах правової системи. Лише з'ясувавши походження суб’єкта, можна приступати до визначення його правового змісту, послідовно вказуючи норми і правові інститути, пов’язані з ним.

Визначаючи міжнародно-правовий статус, міжнародне право визначає міжнародну правосуб’єктність, що можна розглядати як найвищий правовий статус. Не кожен учасник міжнародних відносин наділений міжнародною правосуб’єктністю. Можна так довести, що ознака суб’єктності в міжнародних відносинах є також рідкістю Поряд з міжнародною правосуб’єктністю, міжнародно-правовий статус суб’єкта виражається також через свою зовнішню компетенцію, що визначається власною правосуб’єктністю (його установчі акти, внутрішнє право), що не завжди відповідає міжнародному праву.

Поняття правосуб’єктності відіграє дуже важливу роль в кожній галузі права, можливо навіть ключову роль. Те саме стосується і галузі міжнародного права, не зважаючи на те, що не має правової норми, яка б визначила його суб’єктів. Проте відсутність такої правової норми компенсується в доктриніта юриспруденції міжнародного права, де вони визначені. Іншими словами за відсутності правового визначення суб’єкта міжнародного права, тобто коли визначення вміщене в міжнародно-правовому акті, юридичне та правове визначення також є необхідним. Залишаючи це завдання поряд з іншими доктрині, в результаті ми маємо існування різноманітних думок, які часом розходяться і заперечують одна одну і це породжує постійні дискусії та непевності стосовно визначення суб’єктів до половини 20-ст. лише держав вважали суб’єктами міжнародного права. Поняття міжнародної правосуб’єктності тісно пов'язувалося з поняттям суверенітету, а лише держави були суверенами на своїй території.

На сьогодні суб’єктами міжнародного права вважаються не лише держави та міжнародні організації, але також за певних умов і національно визвольні рухи, воюючі сторони та повстанці. У деяких випадках та до певної міри міжнародної правосуб’єктність може застосовуватись також до складових частин федеративних держав. В міжнародному праві питання міжнародної правосуб’єктності є спірним.

Європейські організації як суб’єкти міжнародного права з'явилися на міжнародній арені в 50-ті роки і протягом наступних десятиріч розвинулися до сучасного стану.Своєю теперішньою