Суб’єкт права у міжнародній організації.

Самостійна воля міжнародної організації – це результат узгодження (а не злиття) волей держав-членів, яка існує поряд з їх волею (а не над нею) і яка виявляється у тих чи інших діях міжнародної організації, що здійснюються її відповідними органами.

Напрям, основний зміст і обсяг волі міжнародної організації завжди обумовлені змістом волей держав-членів.

Власна воля міжнародної організації необхідна їй для успішного виконання завдань, які стоять перед нею, і є органічною частиною сутності організації як суб’єкта міжнародного права.

Головний недолік концепції західних юристів стосовно питання про волю міжнародної організації полягає не в тому, що вони приймають власну волю організації за суверенну, а в тому, що вони абсолютизують незалежність і самостійність власної волі міжнародної організації, її однорідність. Вони заперечують той вплив, який здійснюють на неї держави-члени, тобто заперечують узгодження її волей [ P.Reuter. International Institutions. L.,1956, p.215].

Разом з тим помилково розглядати власну волю будь-якої міжнародної організації незалежно від волі кожної держави-члена. Отже, міжурядові організації є суб’єктами міжнародного права особливого виду. В чому полягає своєрідність їх правосуб’єктивності, своєрідність тих міжнародних прав і обов’язків, в яких ця правосуб’єктивність виявляється?

Так, в 1949 році Міжнародний суд ООН, приймаючи консультативне рішення щодо питання про відшкодування шкоди, завданої на службі ООН, звернув увагу на те, що визнання міжнародної правосуб’єктивності ООН зовсім не означає, що її права і обов’язки такі ж, як права і обов’язки держави. [International Court of Yustice, Reports of Yudgementc Qdvisory Opinions and Orders 1949”, p. 180].

Оскільки міжнародні організації завжди створюються для виконання певних визначених завдань, зафіксованих в установчому акті, і саме тому обсяг їх міжнародних прав і обов’язків завжди обмежений умовою виконання цих завдань, в силу чого міжнародні організації можуть бути учасниками лише чітко визначених видів правовідносин.

Повну своєрідність мають угоди, як різновид міжнародних договорів. Щоправда, питання про те, чи є такі угоди міжнародними договорами, і надалі залишається дискусійним, в науці міжнародного права. [C.Parry. The Treaty-Maning Power of the United Nations, “ British Year Book of International Law”, vol. 26 (1949), pp. 110,129,147]. В зв’язку з цим Г.І. Тункін зазначає: “Визнання за угодами міжнародних організацій якості міжнародних договорів зовсім не означає, що ці договори можна ставити в один ряд з міждержавними договорами і автоматично розширювати норми міжнародного права, які відносяться до міждержавних договорів, на угоди за участю міжнародних організацій...” [Тункин Г.И. Вопросы теории международного права, с. 82].

Ці особливості відносяться до порядку укладення договорів, вступу їх в силу, зупинення дії і т.д.

До числа особливостей, притаманних угодам міжурядових організацій, відноситься також і те, що норми, які містяться в них є нормами другорядного порядку, у порівнянні з нормами, що встановлюються державами.

Однак, ведучи мову про своєрідність договірної право- і дієздатності міжнародних організацій не слід забувати про те, що як суб’єкти (сторони) певної міжнародної угоди держава і міжнародна організація рівні між собою. Укладаючи угоди, міжнародна організація нарівні з державами бере участь у створенні правових норм, які регулюють їх взаємні відносини.

Певна своєрідність полягає і у використанні міжнародними організаціями такого інституту міжнародного права, як дипломатичні привілеї і імунітети.

У більшості установчих актів спеціалізованих установ зафіксовано право посадових осіб цих організацій користуватися “такими привілеями і імунітетами, які необхідні для незалежного виконання ними своїх функцій в зв’язку з діяльність Організації” (п. ”в” ст. 67 Статуту ВООЗ).

Таким чином, право на привілеї і імунітети обгрунтовується функціональними потребами організації, а самі ці привілеї не називаються дипломатичними.

Питання щодо змісту права на привілеї і імунітети як для самих міжнародних організацій, так і для їх посадових осіб обговорювалося на конференції у Сан-Франціско в 1945 році, коли і було підкреслено особливий характер цього права, зокрема, тим, що було вирішено, по-перше, не застосували до привілеїв і імунітетів терміну “дипломатичний” і, по-друге, встановили їх менший обсяг у порівнянні з привілеями та імунітетами дипломатичних представників. [Богданов О.В., Правовые вопросы пребывания ООН в США, изд-во «Межд. Отношения», М., 1962, с. 51].

До ознак, які відрізняють правосуб’єктивність держав і міжнародних організацій, деякі юристи відносять тимчасовий характер правосуб’єктивності останніх [Ушаков Н.А. Субъекты современного международного права, с. 69].

Ця відмінність є досить умовною. Міжнародні організації – це постійно діючі міжнародні органи на відміну від міжнародних конференцій, які є тимчасовими міжнародними органами. Міжурядові організації, про правосуб’єктивність яких йде мова, не створюються ad hoc для вирішення певного спеціального питання. В установчих актах цих організацій не обумовлений термін закінчення їх діяльності і не передбачена, як правило, процедура їх ліквідації. Цілі і завдання які стоять перед такого роду органвзаціями, також не свідчать про тимчасовий характер їх повноважень. В зв’язку з цим, недоручно вести мову про те, що правосуб’єктивність міжнародної організації має тимчасовий характер.

В міжнародно-правовій доктрині надзвичайну зацікавленість представляє питання, якого ми вже торкалися вище – це питання щодо юридичної підстави міжнародної правосуб’єктивності міжнародних організацій. Існують три концепції (напрямки) у вивченні даного питання.

Першу концепцію складають юристи, які притримуються позиції так званих делегованих повноважень. Вони вважають, що міжнародна організація є компетентною діяти лише в межах прав, які делеговані їй державами і зафіксовані в її установчому акті. Такої концепції притримуються зокрема Кельзен, Пробст, Кароз та