держави.[17,7]
Розділ ІІ
Правова держава – головний гарант і організатор здійснення та захисту основних прав людини
2.1. Поняття правової держави.
Слід зазначити, що правова держава – це новий етап розвитку державності. Її не можна проголосити – вона повинна скластися як результат реформи економічних, політичних, державних і правових інститутів, реальної зміни характеру взаємовідносин між суспільством, державою і особистістю.
До недавнього часу, виводячи правову державу лише із взаємодії права і держави, правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і, навіть, тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенство закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в безправних підданих. І тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої, де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удосконаленням про демократичну правову державу.
Взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства на сучасному етапі характеризуються тим, що:
у громадянському суспільстві саме суспільство виступає як основа і зміст держави; остання є формою його організації;
громадянське суспільство виникає на тому ступені розвитку, коли його громадяни і держава виступають як вільні і рівноправні партнери;
право формується громадянським суспільством, а правова держава лише закріплює його законом, гарантує і захищає від порушень з боку будь-яких суб’єктів;
Взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства здійснюються на основі права, що є рівним і справедливим масштабом свободи, а не засобом нав’язування державної волі;
суспільство – це найбільш загальне поняття, а правова держава і громадянське суспільство – це форми його існування і розвитку. При цьому кожний з них виступає як відносно незалежне явище[4,29].
Здійснення основних прав людини всіма особами, що проживають у певній країні, може забезпечити насамперед відповідна держава: адже тільки вона здатна надати формальної загальнообов’язковості тим умовам, які конче необхідні для використання кожною людиною її основних прав. І якщо держава максимальною мірою реалізовуватиме таку здатність, зробить це своєю основною функцією, то вона може вважатися правовою. Отже, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини[10,24]. Таке визначення дає П.М.Рабінович.
Правова держава – офіційний представник громадського суспільства, правова форма організації ідеальності публічно-політичної влади і її взаємовідношення з індивідами як суб’єктами права. Аксіологічний аспект правової держави полягає у розбудові такої системи соціальних цінностей, яка створює необхідні умови для панування права в суспільстві, повновладдя народу, рівності особи та держави, створює всебічні матеріальні, правові та духовні засади їх існування.
Доктор юридичних наук Б.М.Лазарєв дає таке визначення правової держави: “Правовым является только такое государство, которое действует строго на основе и во исполнение законов, соблюдает и защищает права граждан, предприятий и организаций и связано с ними взаимною юридическою ответственостью»[7,3].
Правова держава характеризується всіма ознаками, які притаманні загальному поняттю держави. Але крім загальних рис такій державі притаманні специфічні принципи, в яких розкривається її соціальне призначення, роль і функції. Сьогодні більшість науковців, зокрема П.М.Рабінович, сходяться на думці, що основними загальними ознаками правової держави є наступні:
панування права як особливої соціальної цінності, високоефективного знаряддя регулювання суспільних відносин на основі формальної рівності, яка, врешті-решт, виражає соціальну справедливість у різноманітних сферах життедіяльності країни;
панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Наголос саме на пануванні таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави не досить лише наявності законів як актів представницього органу вищої державної влади. Принципово важливо щоб вони відповідали зазначеним показникам і щоб такими актами були врегульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами з одного боку, і органами, організаціями держави – з другого)[10,26].
Закон має відповідати правовим принципам рівності і справедливості, не обмежувати свободу особи. Держава у законах повинна виражати об’єктивні суспільні відносини, не допускати “юридичного насильства” над особою. Ніякі акти, як це було до сих пір, не можуть посягати на закон, стояти над ним, якими б добрими намірами це не мотивувалось. Закон – виразник суверенної волі народу, носій його основоположних цінностей.
3) закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини. Аналіз цієї ознаки почнемо з того, що дамо визначення основних прав людини. У правовій літературі під ними розуміють певні можливості людини, які необхідні їй для існування, розвитку, задоволення своїх потреб у конкретно-історичних умовах і мають бути загальними і рівними для всіх. У суспільстві, де існують різні соціальні групи населення, лише держава може забезпечити здійснення прав людини. Можна сказати, що державва є демократичною настільки, наскільки її законодавство відповідає загальновизнаним правам людини. На національних рівнях основні права людини закріплені насамперед у конституціях.[9,56]
врегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозволеного принципу:” особі дозволено все, що прямо не заборонено законом”. Відносини між особою та державою регулюються на підставі загальних дозволів, тобто, особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави: продати машину, купити будинок, отримати освіту, заповісти майно. Так, наприклад, ст.4. Закону України “Про власність” передбачає право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. А ст.3. Закону України