Вбивство може відбуватися такими діями, коли злочинець, не прибігаючи до використання яких-небудь чи засобів знарядь, заподіює смерть потерпіл, використовуючи тільки мускульну силу свого тіла (наприклад, удушення руками за горло).

Дії винного можуть здійснюватися шляхом застосування своєї мускульної сили, але з використанням тих чи інших знарядь для посилення цієї сили і полегшення вбивства (наприклад, удар потерпілого ножем).

Далі, дії винного можуть виражатися в напрямку на потерпілого якихось інших сил. Мускульна сила може бути незначної, але вона може направлять іншу могутню силу, що заподіює смерть (наприклад, вбивство з застосуванням вогнепальної зброї). У подібних випадках мускульна сила людини дає поштовх іншій силі, що і заподіює смерть потерпіл.

Нарешті, дії при вбивстві можуть мати форму психічної діяльності і бути дуже різноманітними.

Перед за все, це безпосередньо психічний вплив на потерпілого, що може викликати хворобливі розлади і смерть, головним чином в осіб із захворюванням серця і судинної системи. Крім того, сильний переляк також може викликати зупинку серця і смерть. У таких випадках не використовується ні мускульна сила винного, ні мускульна сила другого обличчя.

До психічного впливу варто віднести і підмову на здійснення убивства другого обличчя малолітнього, або обличчя не здатного усвідомити характер своїх дій і керувати ними. Подібні випадки звуться посереднього заподіяння, що волоче відповідальність для суб'єкта, що задумав і здійснив подібним шляхом злочин.

Як було вже зазначене вище, склад злочину, передбачений п. 4 ч. 2 ст. 115 КК по конструкції є матеріальним, тому обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочину є настання суспільно небезпечного наслідку.

Злочинний наслідок – це та чи інша шкода, заподіювана злочинною чи дією бездіяльністю об'єкту зазіхання. У даному випадку таким наслідком буде настання смерті потерпілого.

Нарешті, ще однією ознакою об'єктивної сторони вбивства є причинний зв'язок між діянням винного і смертю потерпілого, що наступила.

Наука карного права не створила особливого поняття причинного зв'язку, не залежного от філософської категорії причинності. Тому в основу рішення питання причинного зв'язку теорія карного права кладе вироблені філософією положення.

Причинність визначається філософією як об'єктивна, тобто існуюча незавищимо от людської свідомості зв'язок між що породжує (причина) і породжуваним (наслідок) явищем. Специфіка даного визначення в кримінально-правовій сфері полягає в тім, що як причину розглядається тільки суспільно небезпечне діяння, а як наслідок лише суспільно небезпечний результат.

Визнати наявність причинного зв'язку можна тільки в тому випадку, коли діяння винного неминуче спричиняє смерть людини, є головною її причиною. При цьому для складу злочину абсолютно не має значення, як незабаром після здійснення винним відповідного діяння наступила смерть потерпілого. Вбивство буде і тоді, коли смерть настурила негайно за здійсненням винним злочинного діяння (наприклад, після пострілу в голову), і тоді, коли вона наступила спустя значний проміжок часу (наприклад, отруєння отрутою уповільненої дії).

Необхідною передумовою правильного рішення питання в причинному зв'язку є відома послідовність дій людини і настання злочинного результату. Зі шкідливим наслідком, що наступив, у причинному зв'язку може знаходиться тільки те діяння, що передувало в часі настанню шкідливого результату. Природно, що діяння, зроблене після настання того чи іншого факту, не може чи обумовити бути причиною цих наслідків.

До характеристики об'єктивної сторони злочину теорія карного права відносить і такі ознаки, як час, місце, обстановка і спосіб здійснення злочину. З усіх перерахованих вище ознак основне значення для кваліфікації вчиненого по п. 4 ч. 2 ст. 115 КК має встановлення способу дії, як ознаки об'єктивної сторони. Встановлення особливої жорстокості при убивстві, волоче кваліфікацію відповідно по п. 4 ч. 2 ст. 115 КК і виключає застосування іншої статті Кодексу. Інші ознаки не є обов'язковими для кваліфікації, але можуть враховуватися судом при призначенні покарання.

Практика показує, що велика кількість злочинних зазіхань на життя не доводиться до кінця і кваліфікується як чи замах готування до вбивства.

Готування до злочину визначається як підшукання, виготовлення пристосування знарядь чи засобів здійснення злочину, підшукання співучасників злочину, змова на здійснення злочину або інше навмисне створення умов для здійснення злочину, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця по не залежного от цієї особи обставинам.

З цього формулювання видно, що закон не дає вичерпного переліку всіх конкретних дій, що можуть розглядатися як готування до злочину. Так це і неможливо зробити.

Закон дає лише загальна ознака зазначених дій. Вони можуть розглядатися як готування до злочину тільки в тому випадку, коли спрямовані на навмисне створення умов для здійснення останнього. Стосовно до вбивства такі дії звичайно виражаються в чи придбанні підшуканні знарядь вбивства (наприклад, вогнепальної чи холодної зброї, отруйних речовин і т.п.), в ознайомленні з місцевістю, де передбачається зробити вбивство, у створенні умов для приховання слідів злочину, у підшуканні співучасників убивства і т.д.

На практиці ці дії дуже важко знайти, а також дуже важко довести, що, та чи інша дія є готуванням до злочину (наприклад, покупка сокири в магазині). Але в усіх без винятку можливих випадках підготовчі дії до убивства повинні спричинити кримінальну відповідальність по статті КК про убивство.

Замахом на злочин визнається навмисне діяння безпосереднє спрямоване на здійснення злочину, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця з причин, не залежні от воли винного.

Замах відрізняється от готування тим, що при ньому суб'єкт робить дії, безпосередньо спрямовані на здійснення злочину, тобто, здійснює