Вчення про причини і умови злочинності в кримінології
ПЛАН
Вступ
Наука про злочинність і її причини сформувалася в другій половині XIX століття й одержала назву кримінологія. Якийсь час її називали також карної етіологією, карною чи соціологією біологією — у залежності від того, фахівцями яких наук були вчені, що вивчали злочинність.
Варто помітити, що ті чи інші кримінологічні концепції, а точніше, погляди на злочинність висловлювалися і значно раніш мислителями, спеціально цією проблемою не займалися. Перші теоретичні побудови в цій області ми знаходимо ще в Платона й Аристотеля. Велика увага проблемі злочинності приділяли такі мислителі XVIII століття, як Беккариа, Бентам, Вольтер, Гельвеций, Гольбах, Дідро, Локк, Монтеск'є й інші. Вони бачили причини злочинності в соціальній невпорядкованості суспільства і поганому вихованні громадян і пропонували законодавцям зм'якшити репресії і приділяти більшу увагу запобіжним заходам.
Про злочинність і її причини міркували соціалісти-утопісти. Т. Мор бачив можливість її подолання в перебудові суспільства на соціалістичних початках. Ж. Мельє, викриваючи злочинну діяльність значної частини католицького духівництва, призивав до ліквідації суспільства, заснованого на пануванні приватної власності. Причини злочинності він бачив, насамперед, у нерівності людей, що породжує низинні почуття, і в існуванні паразитуючих елемент-багатих ледарів. Мореллі також думав, що людина стає злочинцем унаслідок неправильної організації суспільства, і бачив джерело всіх зол у приватній власності. А. Сен-Симон, Ш. Фур'є затверджували, що злочинність корениться в самій природі приватновласницького суспільства, заснованого на експлуатації і гнобленні людей, і вказували на безрезультатність боротьби зі злочинністю за допомогою одних лише карних покарань. На подібних позиціях стояв і Р. Оуэн. Для всіх соціалістів-утопістів характерно, що вони не обвинувачували самої людини, що стали на злочинний шлях, а вбачали причини злочинного поводження в порочній організації суспільства, заснованого на приватній власності й експлуатації людей.
Такої ж ідеї розвивали Ж. П. Марат і А. Н. Радищев. Марат намагався доглянути джерела злочинності в порядках суспільства, що складає з «знехтуваних рабів і господів, що велять,». А. Н. Радищев також зв'язував характеристику стану злочинності із суспільним ладом держави і з історичними змінами, що відбуваються в суспільстві. Ми вправі вважати його і засновником карної статистики в Росії, тому що він поставив як державну задачу систематичний облік чинених злочинів.
Революційні демократи — А. И. Герцен, В. Г. Бєлінський, Н. Г. Чернишевський, Н. А. Добролюбов, Д. И. Писарєв,— будучи, по суті справи, однодумцями в розумінні істоти даної проблеми, бачили причини злочинності в самій природі експлуататорського ладу. Так, А. И. Герцен думав, що злочинність як явище громадського життя підлегла загальному закону причинності і порозумівається зовнішніми умовами життя людей. Він додавав, зокрема, велике значення економічному положенню населення, таким факторам, як соціальна нерівність і убогість Подобные идеи можно встретить у русских мыслителей и ра-нее, в частности у декабристов П. И. Пестеля. , і відзначав, що буржуазне суспільство не здатне ліквідувати ні причини, що породжують злочинність, ні самі злочини. В. Г. Бєлінський підкреслював, що мова повинна йти не про окремий, часток причинах злочинності, а про всю систему суспільних відносин. Ближче усіх до розуміння класової обумовленості злочинності підійшов Н. Г. Чернишевський.
1. Вітчизняні криміналістичні концепції причин та умов злочинності
У вітчизняних концепціях причин злочинності ще починаючи з дореволюційних часів панували наступні напрямки теорії злочинності: економічний (Н. Таганцев), соціологічний (І. Фойницький, А. Трайнін, М. Герент та ін.), біологічний (А. Дриль, Н. Неклюдов) та психологічні (С. Познишев).
Сьогодні безглуздо порушувати питання, наскільки загальна парадигма пояснення правопорушень, хоча б і в модифікованій формі, застосовна до пояснення правопорушень в сучасній Україні: такої парадигми, що була б визнана усіма, поки ще немає. Тому обмежимося методом, розробленим радянськими кримінологами стосовно до суспільств, заснованим на товарному виробництві й існуючим у розвитому виді лише в Новий час.
Цей метод виходить з того, що заперечує наявність однієї єдиної причини, що обумовлювала б усі форми поводження, що відхиляє. Він не намагається обчислити питома вага внеску кожного соціального фактора в сукупний підсумок дії всіх криміногенних факторів, тобто математично визначити роль кожного соціального явища в генезисі правопорушень. Разом з тим пропонований підхід не тільки не виключає, але і не применшує ролі жодного із соціальних явищ, що утворять комплекс причин правопорушень. Питання складається не в тім, чи існують не існують власне соціальні фактори, що самі по собі зі стовідсотковою імовірністю перетворювали б людей у правопорушників. Таких феноменів у суспільстві немає (грошові утруднення, наприклад, можуть штовхнути людини на крадіжку, але в неменшому ступені і на працю; бездоглядність може сприяти як деформації особистості, що в стані іноді привести до правопорушення, так і її загартуванню). Питання полягає в тому, щоб шукати механізм взаємодії соціальних явищ, кожне з який, може бути, і не породжує протиправні діяння, але які, узяті разом, породжують правопорушення як свій сукупний ефект.
Дослідження показали, що цей механізм, насамперед, виявляється в протиріччі між потребами індивіда і соціальних можливостей їхнього задоволення, що, у кінцевому рахунку, залежать від його суспільного становища. У свою чергу, останнє виражається в тім, що він займає в системі суспільних відносин ряд позицій у сферах виробництва, політики, культури, побуту, споживання і т.д., що для нормальної життєдіяльності людини повинні відповідати один одному. Те чи інше місце в системі поділу суспільної праці припускає визначене положення людей у професійно-кваліфікаційній структурі суспільства, наявність у