з іншими особами, що досягай шістнадцяти років, у такому злочині як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров'я (ч. 3 ст. 355 КК), то він може відповідати тільки за вчинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121 КК.
У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особами, які досягли вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До таких злочинів слід віднести, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність
(ст. 304 КК).
3. Осудність
Злочин — діяння провинне. Винність особи припускає її здатність давати звіт за свої дії та керувати ними. Лише за таких умов може йтися про відповідальність. В іншому випадку покарання буде безглуздою помстою.
При наявності такої здатності вчинене особою суспільне небезпечне діяння може бути надане її до вини, і така особа вважається законом (ст. 19 КК) осудною.
Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа. Осудність особи є однією з обов'язкових умов кримінальної відповідальності за вчинення передбаченого кримінальним законом суспільне небезпечного діяння і водночас однією із загальних ознак суб'єкта злочину.
Отже, осудність - це здатність особи давати собі звіт яро свої дії, усвідомлювати їх суспільне значення та керувати ними, і поєднана з цим спроможність відповідати за вчинений злочин.
Проблема осудності тісно поєднана з проблемою свободи волі людини. Це та проблема, навколо якої точаться суперечки сторіччями.
Що таке воля? Чи вільна людина у виборі вчинку? Отже, якщо людина не вільна, і все, що чиниться нею із залізною чи кам'яною необхідністю обумовлено зовнішніми обставинами, то виходить, немає ні вини, ні подвигу, ні мерзотника, ні героя. А якщо людина абсолютно вільна, і її воля не залежить від зовнішнього впливу, то покарання стає безглуздям, оскільки людина не має можливості і сили обмежити цю вільну волю. Покарання за таких умов було б лише відплатою за вчинене.
До розуміння характеру та межі вільності волі людини у виборі поведінки треба підійти із визнання загальної детермінації (поєднаності, взаємопов'язаності) явищ, в тому числі і людських вчинків. Але між зовнішнім стимулом і реакцією (вчинком) лежить свідомість людини — самокерована система найвищої складності. Врешті-решт, якраз свідомість визначає вчинок. «Живе не дає причині дійти до наслідку», — писав Гегель.
Вираз не зовсім вдалий, але вірно позначає те, що зовнішні враження змінюються у свідомості всього живого. Свідомість і воля не є щось дане Богом, «абсолютним духом» і т. ін., що існує незалежно від природи, матерії. Свідомість є суб'єктивний образ зовнішнього світу, продукт, витвір відображальної функції головного мозку, і тому об’єктивна дійсність впливає на поведінку людини не тільки тим, що творить мотиви поведінки, але і тим, що творить саму свідомість.
Разом з тим, не можна забувати здатності свідомості передбачати дійсність, яка ще не існує, але яка виникає внаслідок вчинку. Ця ще нереалізована дійсність існує в свідомості суб'єкта і враховується в процесі детермінації поведінки. Людина самовизначається відносно дійсності, вибираючи найоптимальніший з її точки зору в цей момент варіант вчинку відповідно минулого досвіду, моральних установок, особливостей характеру і темпераменту. Слід також мати на увазі, що цей вибір може бути різним. Справа в тому, що однозначна жорстка детермінація характерна лише для найбільш простої форми руху матерії. На рівні самокерованих систем зовнішня причина припускає декілька різних наслідків, тобто є можливість зробити вибір — вибрати кожну чи кращу з них. Тільки в цьому виборі людина вільна. Отже, людина в межах пізнаної необхідності вільна, а тому її ставлення до наслідків, її самовизначення до них вибирається вільно.
Суб'єкт значною мірою творить своє оточення і обставини, які потім обумовлюють злочин. І якщо він міг вчинити інше та не використав цієї можливості — він осудний, винен. Таким чином, осудність є підґрунтя, передумова відповідальності, винності, а винність — передумова відповідальності, тобто осудність передумовлює як вину, так і кримінальну відповідальність.
Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.
Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати, чи здатна особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).
Стан осудності — це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Із станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання «має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як