4. Обмежена осудність

Ст. 20 КК вводить у вітчизняне кримінальне законодавство нову правову норму "обмежена осудність" як особливий психічний стан осудної особи, який необхідно враховувати. Дискусія навколо проблеми обмеженої осудності (зменшеної осудності, пограничної осудності) має більш ніж сторічну історію. Введення інституту обмеженої осудності, прийнятого у кримінальному законодавстві багатьох зарубіжних, здебільшого європейських, країн, робить наше кримінальне законодавство більш сучасним і дозволяє диференційовано оцінювати ті варіанти психічних розладів, за яких у особистості зберігається спроможність оцінки і розуміння подій, але знижується, іноді досить значно, здатність втриматися від скоєння злочину, керувати своїми діями.

Обмежена осудність — це нездатність особи під час вчинення злочину повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявний у неї психічний розлад. Обмежена осудність — це юридичне поняття, яке потрібно розглядати не як проміжну категорію між осудністю і неосудністю, а як складову частину осудності. Стан обмеженої осудності, як варіант осудності, відноситься тільки до періоду вчинення особою злочину і не виключає кримінальної відповідальності, але може викликати деякі специфічні правові наслідки (ч. 2 ст. 20 КК).

Обмежена осудність констатується за наявності двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного).

Медичний критерій — "психічний розлад" — включає різні психічні та поведінкові порушення (розумова відсталість, розлади особистості і поведінки, шизофренія в стані стійкої ремісії, органічний психосиндром, алкоголізм, наркоманія тощо), які не виключають осудності.

Юридичний критерій — з одного боку, свідчить про осудність (тобто здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії і керувати ними), з іншого — вказує на порушену (послаблену) можливість "повною мірою" усвідомлювати свої дії (інтелектуальна ознака) та (або) керувати ними (вольова ознака). За обмеженої осудності інтелектуальна ознака юридичного критерію полягає у тому, що особа не здатна повною мірою усвідомлювати кримінальне значення своїх дій, передбачати їх небезпечні наслідки. Вольова ознака характеризує нездатність особи повною мірою здійснювати свої дії під контролем волі, у вигляді вільного волевиявлення.

Констатація обмеженої осудності правомірна, коли психічний розлад у особи підпадає під ознаки обох критеріїв — медичного та юридичного.

Обмежена осудність не може розглядатись як постійна стабільна складова особи з психічним розладом. Обмежена осудність, як і осудність або неосудність, стосується тільки періоду вчинення конкретних дій, передбачених чинним КК.

Встановлення обмеженої можливості усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними потребує диференційованого комплексного аналізу взаємодії трьох факторів, а саме: виявлення суттєвості впливу наявних психічних розладів, впливу особливостей особистості на поведінку особи та впливу конкретної кримінальної ситуації.

Встановлення стану обмеженої осудності входить в компетенцію слідства та суду і здійснюється за допомогою судово-психіатричної експертизи. Більш адекватним є призначення комплексної психолого-психіатричної експертизи, в якій передбачений паритет експертів суміжних спеціальностей, інтеграція їх висновків.

Психічний розлад, який обмежує здатність повною мірою усвідомлювати свої дії, їх значення, наслідки та (або) утриматись від злочину, може визнаватись судом обставиною, яка пом'якшує покарання.

Але обмежену осудність не слід автоматично розглядати як обставину, яка пом'якшує покарання. Вона може бути не прийнята до уваги судом і не вплинути на міру покарання. Якщо обмежено осудна особа становить суспільну небезпеку, до неї судом можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, але тільки у вигляді амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку
(ч. 2 ст. 94 КК).

5. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин

Відповідно до ст. 21 Кримінального кодексу України особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності.

Стан сп'яніння, що виникає внаслідок вживання алкоголю, наркотичних речовин, характеризується певними психічними, вегетативними та соматоневрологічними розладами. Він є різновидом аномального стану, за якого розбалансуються процеси збудження і гальмування. Інтоксикація організму алкоголем чи іншими нейротропними засобами зачіпає центральну нервову систему людини, впливаючи на її свідомість і волю, ускладнюючи процеси мислення та ослаблюючи самоконтроль. Однак у п'яного зберігається контакт з оточуючим середовищем, його дії є мотивованими. В основі сприйняття ним ситуації лежать реальні факти, а не мареннєві переживання, як це має місце у психічно хворого. Не втрачаючи зв'язку з дійсністю, особа усвідомлює свої вчинки, їх суспільне значення і є спроможною керувати ними навіть у тяжкій стадії сп'яніння. Отже, п'яний не перебуває у стані неосудності. Практика показує, що стан сп'яніння сприяє прояву наявних у особи антисуспільних поглядів та звичок, відіграючи роль каталізатора вчинення протиправних діянь.

Коментована норма має загальнопрофілактичну спрямованість, втілюючи в собі положення про неминучість настання кримінальної відповідальності за злочин, вчинений у стані сп'яніння, і не пом'якшує його караності (всупереч досить поширеному поблажливому ставленні до дій п'яного).

Вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, є обставиною, що обтяжує покарання (п. 13 ч.1 ст.67 КК).

В ст.21 КК йдеться про стан будь-якого сп'яніння: алкогольного, наркотичного (виникає внаслідок вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів), а також токсичного,