§ 1
Порушення в суді цивільної справи
ПЛАН
1. Позов як процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді: поняття позову, його елементи та види
Захист порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення в установленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, щоб він розпочав свою діяльність щодо розгляду і вирішення справи із спірних правовідносин (ст. 6 ЦК, ст. 4, 5 ЦПК).
Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду і порушення його діяльності з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних, авторських та інших правовідносин (ст. 1, 24 ЦПК), є позов (позовна вимога).
В теорії цивільного процесу позов розглядається неоднозначне. При визначенні позову як процесуального засобу захисту права невиправдано спрощується існуючий зв'язок позову з його пред'явленням, розглядом і вирішенням судом.
Органом захисту суб'єктивних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів є суд, тому й процесуальним засобом захисту прав та інтересів буде процесуальний акт суду — його рішення. Позов виступає тільки засобом порушення судової діяльності щодо захисту права, здійснення правосуддя в цивільних справах, тобто процесуальним засобом реалізації права на судовий захист.
При визначенні позову як засобу звернення до суду з вимогою про захист права він ототожнюється з процесуальними діями, що не відповідає нормам ЦПК, які розрізняють поняття «позов» і «пред'явлення позову» (назва глави 16, ст. 125—130, 140—145 та ін. ЦПК). Крім того, процесуальні дії самі по собі не виникають, а є засобом реалізації прав і обов'язків, які виражаються в процесуальних формах — вимогах, клопотаннях, заявах.
При визначенні позову як вимоги про усунення порушення права, пред'явленої однією особою до другої, не враховується те, що така вимога властива не тільки позиву, а й досудовим вимогам заінтересованих осіб (п. 2 ст. 136 ЦПК).
Позовними вони стають тоді, коли спрямовуються на порушення діяльності компетентного органу, на який покладено здійснення захисту права, тобто не тому, то вони пред'явлені однією особою до другої для примусового здійснення через суд, а тому, що вони заявлені до суду з метою порушення його діяльності на захист її прав.
Ця властивість позову відображена в ст. 4 ЦПК, за якою кожна заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. А сама вимога до суду про захист права й охоронюваного інтересу в справах позовного провадження в ЦПК названа позовом або позовною вимогою (ст. 136—145 ЦПК).
Таким чином, позов утілює в собі право заінтересованої особи на порушення цивільної справи в суді й судової діяльності щодо захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і громадських інтересів.
Сам позов у цивільному судочинстві — це вимога до суду заінтересованої особи про здійснення правосуддя в цивільних справах. У такій вимозі до суду міститься також вимога позивача до відповідача, тому в теорії цивільного процесу суть позову визначається по-різному: як єдине поняття (для матеріального й процесуального права), що має дві сторони — матеріально-правову і процесуально правову; тільки як інститут процесуального права; як юридична категорія, що є самостійною як у матеріальному, так і процесуальному праві.
Суть позову може бути визначена правильно тільки з урахуванням його матеріально-правової й процесуально правової сторін, котрі співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці сторони позову врегульовані.
Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова сторона позову), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до порушення цивільного процесу, але тільки з порушенням цивільного процесу по справі в суді набуває цивільно-процесуального характеру як складова частина позову.
Це свідчить про те, що позов виступає цивільною процесуальною формою, яка забезпечує функціонування матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави в особі її органу, яким є суд. Процесуально правова сторона позову — це вміщена в ньому вимога до суду про захист права у спірних правовідносинах.
Складовими частинами позову є: предмет, підстава, зміст. Предмет позову — це та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами —суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. Позов характеризується певним змістом, а в багатьох випадках і окремим об'єктом, тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову.
Наприклад, предметом позову про виселення громадянина є спірні правовідносини—право на дострокове розірвання договору житлового найму, об'єктом—житлове приміщення.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК), і докази, що стверджують позов (п. 5 ст. 137 ЦПК).
Ними є:
юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, регулюючими спірні право відносини, їх виникнення, зміст, припинення;
доказові факти, тобто такі, які тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність;
цивільно-процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів щодо забезпечення позову, зупинення провадження по справі тощо.
Факти підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. Активною підставою є також факти, які обґрунтовують належність сторін до справи, те, що позивач і відповідач, є суб'єктами прав і обов'язків спірних правовідносин.
Пасивну підставу позову складають
