Відносно положення, що право на звернення до суду за захистом, право на пред'явлення позову є, правоздатністю (або її елементом, треба зауважити, що в теорії права правоздатність (правосуб'єктність) визначається як: сумарне вираження прав; прав і обов'язків; загальних прав; специфічних суб'єктивних прав; сукупність потенційних прав і обов'язків.

Цивільна процесуальна правоздатність, зміст якої полягає у здатності (праві) мати цивільні процесуальні права й обов'язки (ст. 100 ЦПК), виступає не передумовою суб'єктивних прав, а входить до їхнього складу.

Отже, суб'єктивне право є поняттям ширшим і складається з права бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин (права звертатися до суду за захистом і стати позивачем у конкретній справі) і права суб'єкта правовідносин (позивача в конкретній справі).

Для того, щоб право на звернення до суду, на пред'явлення позову було реалізоване в конкретній справі, необхідна наявність (відсутність) певних обставин, які свідчили б про те, що особа, яка звертається до суду за захистом власних майнових прав, може бути в такій справі позивачем, а друга, яка викликається до відповіді.— відповідачем. У теорії цивільного процесу це питання вирішено інакше—для наявності (набуття) права на пред'явлення позову необхідні певні умови. Такі умови встановлені ст. 136 ЦПК, але аналіз цієї норми свідчить про те, що вони мають інший правовий характер,—є умовами реалізації права на позов.

Якщо розглядати юридичну природу права на пред'явлення позову як правоздатність або її елемент, то відповідно до ст. 100 ЦПК правоздатність визнається за всіма громадянами і юридичними особами і для її наявності ніяких умов не потрібно. Якщо право на пред'явлення позову є суб'єктивним правом, що виникає безпосередньо із закону, то ним наділені всі заінтересовані особи (ст. 4, 5 ЦПК): громадяни і юридичні особи для захисту свого права, органи держави (влади, управління, прокуратури), підприємства, установи, організації для захисту прав інших осіб і державних інтересів у передбачених законом випадках. Для набуття такого права ЦПК не встановлює жодних умов.

Інший правовий режим установлений для реалізації права на пред'явлення позову. Відповідно до ст. 136 ЦПК для реалізації права па пред'явлення позову (і прийняття позовної заяви до провадження суду) необхідні передбачені в цій нормі права обставини (в наявності чи відсутності) або умови, а при зверненні до суду необхідно додержуватися порядку, встановленого законом (ст. 4, 137, 138, 64, 124—131 ЦПК).

Отже, реалізація права на пред'явлення позову зумовлюється:

а) наявністю чи відсутністю певних обставин (умов);

б) додержанням установленого законом порядку пред'явлення позову.

Наявність відповідних умов пов'язувалася не з набуттям права на пред'явлення позову, а з його реалізацією і дореволюційними процесуалістами. Так, Е. В. Васьковський вважав, що для порушення процесу необхідна наявність деяких умов або припущень процесу. А. X. Гольметен називав їх приводами й умовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Умови, необхідні для реалізації права на пред'явлення позову, класифікуються: залежно від кола справ, до яких вони застосовуються,— на абсолютні, або загальні (для всіх справ позовного провадження), і відносні, або спеціальні (для деяких справ). Загальні, у свою чергу, за змістом поділяють на позитивні й негативні, а за їх відношенням до спірних сторін і предмета спору—на суб'єктивні й об'єктивні.

До умов реалізації права на пред'явлення позову належать:

1. Наявність цивільної процесуальної правоздатності, тобто здатності маги цивільні процесуальні права й обов'язки і бути сторонами по справі, яка визнається за всіма громадянами і юридичними особами (ст. 100, 102 ЦПК).

Наявність цивільної процесуальної правоздатності — необхідна (універсальна) умова для участі в цивільному процесі інших, окрім сторін, суб'єктів процесуальних правовідносин. Стосовно участі в процесі прокуратури, органів державного управління тощо, які захищають у процесі права й інтереси інших осіб, державні інтереси, то вони наділяються компетенцією (правами й обов'язками), в якій закріплені державні функції, а не правоздатність. Для них потрібна наявність права й обов'язку брати участь у процесі по справі як конкретний суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену й обов'язкову поведінку, тобто правосуб'єктність.

Цивільна процесуальна правоздатність щільно пов'язана з цивільною, трудовою тощо, але має самостійний галузевий характер. На відміну від цивільної правоздатності, яка в певних випадках може бути обмежена за вироком і рішенням суду, обмеження і позбавлення цивільної процесуальної правоздатності судом не передбачено. Відмова від права на звернення до суду, від права на пред'явлення позову є недійсною (ст. 4 ЦПК). Але сторони за взаємною згодою можуть це зробити, передавши розгляд спору на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК, ст. 1 Положення про третейський суд). Статті 423, 425 ЦПК допускають можливість обмеження процесуальної правоздатності іноземних громадян, підприємств та організацій. Обмежується правоздатність суддів, прокурорів та інших осіб, які не можуть бути договірними представниками в цивільному процесі (ст. 116 ЦПК); правоздатність окремих громадян бути експертом, свідком (ст. 57, 42 ЦПК).

При пред'явленні позову перевірка цивільної процесуальної правоздатності сторін здійснюється здебільшого відносно підприємств, установ і організацій шляхом установлення наявності в них статусу юридичної особи. Відсутність його тягне відмову судді в прийнятті позовної заяви до свого провадження з підстав п. 1 ст. 136 ЦПК.

2. Наявність спору про право цивільне (з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин — ст. 124 ЦПК). Обґрунтовуючи непотрібність виділення цієї умови, окремі автори стверджують, що не всі справи мають спірний характер і суд не може відмовити в прийнятті заяви, якщо очевидно, що відповідач не оспорює