вимогу позивача. Такий висновок базується на буквальному, а не юридичному розумінні спору про право. Спір про право характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб'єктами правовідносин з приводу їх прав і обов'язків і неможливістю їх здійснення без усунення перешкод у судовому порядку. Але спір про право має місце також у випадку, коли суб'єкт правовідносин не оспорює свої обов'язки, але їх не виконує.
Особливість спору про право в деяких справах полягає в необхідності додержання попереднього позасудового порядку його розгляду (претензійного, звернення до комісії з трудових спорів тощо). Перелік таких справ даний у п. 2 ст. 136 ЦПК. Але додержання цього порядку розгляду спору не є самостійною умовою реалізації права на пред'явлення позову, оскільки такий порядок установлений для незначної категорії справ. Крім того, особа може реалізувати право на пред'явлення позову не взагалі при його дотриманні, а тоді, коли вимога буде відхилена в позасудовому порядку.
Отже, такий порядок виступає способом установлення наявності й змісту спору про право.
3. Віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів (п. 1 ст. 136 ЦПК), тобто підвідомчість справи суду. Це означає, що тільки суд, а не інший юрисдикційний орган має право вирішувати спір у конкретній справі. Підвідомчість визначає коло віднесених на розгляд суду
справ, які виникають у спорах з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин (ст. 24 ЦПК). За загальним положенням підвідомчість справ суду має безумовний характер. Виняток становить тільки незначна кількість справ, підвідомчість яких поставлена в залежність від певних умов, наприклад додержання попереднього позасудового порядку розгляду спору (п. 2 ст. 136 ЦПК).
У процесуальній літературі на підставі розширеного тлумачення п. 1 ст. 136 ЦПК самостійною умовою реалізації права на звернення до суду визнається наявність у позовної вимоги правового характеру. Але вирішення питання про те, чи е пред'явлена вимога правовою, відбувається
в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при прийнятті позовної заяви до провадження. Крім того, наявність у вимоги правового характеру охоплюється підвідомчістю суду справ, оскільки тільки такі вимоги відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК підлягають розглядові в судах.
4. Відсутність рішення суду, що набрало законної сили, постановленого в тотожній справі, тобто по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови від позову позивача або про затвердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провадженні суду тотожної справи
5. Відсутність рішення товариського суду в межах його компетенції щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 5 ст. 136 ЦПК). У даному випадку для порушення справи в суді преюдиціальне значення має рішення товариського суду в тотожній справі.
6. Відсутність між сторонами договору про передачу даного спору на вирішення третейського суду (п. 6 ст. 136 ЦПК).
Відсутність однієї із зазначених вище умов свідчить про неможливість реалізації права на пред'явлення позову і веде до відмови в прийнятті позовної заяви і порушенні цивільної справи в суді або до закриття порушеної справи в суді (ст. 136, 227 ЦПК). Але якщо за відсутності одних умов особа взагалі не може реалізувати право на пред'явлення позову (непідвідомчість справи суду), то щодо відсутності інших можна вжити певних заходів, і справа буде прийнята і розглянута судом (сторони розірвали угоду про передачу спору на вирішення третейського суду).
Зазначений склад умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, окремими авторами розширюється за рахунок включення до нього також наявності заінтересованості в особи, яка звертається в суд за захистом.
Але юридична заінтересованість осіб, які звертаються до суду за захистом своїх суб'єктивних прав і інтересів або прав і інтересів інших осіб, зумовлена наявністю спірний матеріальних правовідносин сторін у справі і може бути встановлена судом у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при реалізації права на пред'явлення позову. Тому самостійного значення ця умова не має.
Реалізація права на пред'явлення позову відбувається з додержанням установленого законом процесуального порядку пред'явлення позову, в результаті чого порушується справа провадженням у суді.
3. Процесуальний порядок пред'явлення позову
У встановлений законом процесуальний порядок реалізації права на пред'явлення позову входять:
1. Додержання процесуальної форми вираження позову, якою є письмова позовна заява. Позовна заява має містити всі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 137 ЦПК.
Швидке та економне провадження в справі забезпечується п. 2 ст. 137 ЦПК, який зобов'язує зазначити в позовній заяві назву сторін і представника позивача, а також їх місце проживання чи знаходження. За цими даними визначається підвідомчість справи, дотримання позасудового
порядку розгляду спору, підсудність позову (ст. 125, 126 ЦПК) і місце виконання судового рішення. За ними надсилаються виклики і повідомлення (ст. 90 ЦПК), які забезпечують інформацію про зміст, місце і час проведення процесуальних дій, а отже, й можливість участі сторін та інших осіб у їхньому виконанні.
Повнота позовної заяви залежить від юридичне правильного викладання змісту позовних вимог (п. З ст. 137 ЦПК) із зазначенням способу судового захисту. Особливості цієї частини заяви зумовлені характером спірних правовідносин.
Вказівка в позовній заяві на обставини, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 4 ст. 137 ЦПК), становить підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин і прийняттю справи до провадження суду.
На думку окремих авторів, позов, обгрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.