Установчі збори відмінили становий поділ населення, ліквідували цехову регламентацію виробництва і торгівлі, ввели спільну систему оподаткування. Було введено новий адміністративний поділ країни: департаменти ділились на дистрикти, дистрикти на кантони, а останні на комуни.

Завершальним етапом у роботі Установчих зборів було прийняття конституції 3 листопада 1791 р. Першу її частину складала «Декларація прав людини і громадянина», а друга містила положення про вищі органи влади.

У конституції стверджувалось, що народ здійснює свою владу шляхом «делегування» законодавчої влади Національним зборам, виконавчої - королю, судової-обраним народом суддям.

Конституція поділяла всіх громадян на «активних» і «пасивних». Останні були усунені від участі у політичному житті, і тільки «активні» брали участь у виборах депутатів, а також усіх муніципальних чиновників. «Активний» громадянин мав відповідати таким вимогам: бути французом віком не менше 25 років, мати протягом року постійне місце проживання, сплачувати податок, що дорівнює трьохденному заробітку, не бути слугою, бути внесеним у списки національної гвардії, прийняти присягу. Для права бути обраним на різні муніципальні посади необхідно було сплачувати подать, рівну десятиденній заробітній платні.

Законодавчі збори наділялись широкою компетенцією: приймали закони, визначали державні витрати, встановлювали податі і стежили за витратами, створювали і ліквідовували посади, встановлювали розміри армії і флоту, оголошували, за пропозицією короля, війну, ратифіковували міжнародні договори.

Король вважався главою всієї адміністрації, був верховним головнокомандуючим армією і флотом, призначав і відкликав міністрів, посланників та всіх інших вищих чиновників. У його віданні були зовнішні зносини.

Судова влада належала виборним суддям, які затверджувалися королем. «Правосуддя буде чинитись безмитне суддями, що обираються народом і затверджуються на посаді королем; судді не можуть бути зміщені інакше, як за злочини на посаді, (що належним чином встановлені у судовому порядку), ні тимчасово усунені з посади інакше як внаслідок висунення проти них звинувачення», - зазначається у главі 5 ст.2 Конституції.

В кінці вересня 1791 р. Установчі збори розійшлись, і у відповідності з конституцією були скликані Законодавчі збори. В них відчувалось засилля прибічників конституції і монархії, які вважали революцію закінченою. З 745 депутатів біля 160 належали до так званих фельянів, що вимагали посилення королівської влади, біля 136 - до якобінців, противників існування королівської влади, решта належала до центру. Під тиском народних мас у серпні 1792 р. Законодавчі збори прийняли постанову про скликання Національного конвенту і про усунення короля від влади. Виконавча влада була передана Тимчасовій виконавчій раді із шести міністрів, що призначалися Зборами. Конвент обирався без поділу громадян на «активних» і «пасивних». У Конвенті головну роль відігравали якобінці.

Рішенням Конвенту король Людовик XVI був скараний на смерть. Влада сконцентрувалась у руках Комітету громадського порятунку, який складався із дев'яти осіб, призначених Конвентом. Було створено Революційний трибунал у складі 12 осіб, рішення якого не підлягали апеляції. При кожній комуні створювалися революційні комітети, які складали списки підозрілих осіб, чинили обшуки і здійснювали арешти.

Представниками центральної влади на місцях були комісари, які діяли на свій розсуд. Повноваження їх були надзвичайно широкими. В армії вони мали право усувати з посад генералів і замінювати Їх іншими, брати командування на себе. У департаментах комісари могли вимагати звіту від місцевої влади, усувати посадових осіб, кидати до в'язниці підозрілих і т. ін.

За декретом від 17 вересня 1793 р. «Про підозрілих» підлягали арешту усі запідозрені особи. Підозрілими оголошувались: 1) ті, хто своєю поведінкою, зв'язками, промовами або творами проявили себе як прибічники тиранії, феодалізму або ворогами свободи; 2) ті, хто не могли підтвердити джерела свого існування і факт виконання своїх громадянських обов'язків; 3) ті, кому було відмовлено у видачі посвідчення про благонадійність; 4) державні службовці, зміщені Конвентом або його комісарами; 5) ті з колишніх дворян, хто є чоловіками, дружинами, дітьми, братами, сестрами або колишніми службовцями емігрантів, якщо вони не проявляли постійно своєї відданості республіці.

У липні 1794 р. владу якобінців було повалено.

Епоха Директорії - це роки спекуляцій банкірів, махінацій великих і дрібних казнокрадів, хабарників, з одного боку, і бідування решти населення, з іншого. Почалися нові хвилювання у середовищі народних мас. Відомий полководець генерал Бонапарт, оцінивши ситуацію, у листопаді 1799 р. здійснив державний переворот. Він розробив нову конституцію, за якою всі чоловіки віком від 21 року вважались виборцями, майновий ценз був відсутній. Тим самим створювалась видимість загального виборчого права. За плебісцитом 1802 р. Наполеон Бонапарт став довічним консулом, а у 1804 р. він ліквідував республіку і коронувався імператором.

Наполеон спирався на широкі верстви населення: буржуазію, селянство, а також на армію і бюрократію. Він почав створювати нове дворянство, роздаючи офіцерам і чиновникам титули графів, князів, баронів і герцогів. Разом із титулом багато хто одержував помістя і гроші. Було проведено амністію емігрантам і дозволено їм повернутися до Франції.

Селянам Наполеон гарантував володіння набутими землями й у договорі з папою закріпив скасування десятини. Це все сприяло виникненню міцних селянських господарств. Зайве сільське населення (чоловіки) йшло на службу в армію, для якої імператор був кумиром, завдяки військовим успіхам і вмілому поводженню з підлеглими.

Робітники були поставлені під нагляд поліції і підприємця. Вони одержували робочі книжки і