Характеризуючи об'єктивну сторону діяльності організатора злочину, звертаю увагу на проблему відмежування організатора злочину від інших співучасників. Аналіз всіх аспектів даної проблеми дозволив виявити спільні з іншими співучасниками та відмінні властивості організатора злочину. В результаті проведеного дослідження виведена формула діяльності організатора, яка представляє систему дій:

Організатор злочину = ініціаторство + підмовництво + пособництво + Х,

де Х - конструктивний, унікальний для даного виду співучасті елемент системи, який містить сутність поняття "організатор злочину". Наведена формула, на мою думку , свідчить, що поняття організатора злочину залишатиметься ним у відсутність будь-якого з перших трьох елементів, але відсутність складового "Х" (розробка плану злочину, розподіл ролей, контроль за дисципліною і т.д.) тягне за собою зникнення і самого поняття.

Хочу відзначити, що специфіка і підвищена суспільна небезпечність організатора злочину виявляється не лише в об'єктивній стороні його діяльності, але й у суб'єктивній. Дане питання в кримінально-правовій літературі є малодослідженим. Наголошую, що об'єктивні особливості злочинної організаторської діяльності (її різноманітний характер і обсяг, ступінь інтенсивності, сукупність функцій) детермінують наявність у організатора злочину завжди лише прямого умислу.

3. Проблеми становлення складу злочину в інформаційній сфері

Важливість інформаційних ресурсів зумовлює адаптацію світовими державами концепції “інформаційного суспільства”, спрямування відповідно до її вимог своєї політики. Інформаційне законодавство має відображати сучасний стан інформаційної сфери, відповідати міжнародним вимогам, стандартам розвинутих країн. Водночас з активною інформатизацією людської діяльності, розширенням сфери застосування інформаційних технологій, набувають поширення й правопорушення, зокрема, злочини, пов'язані з використанням технічних засобів зйому інформації та впливу на неї. Збільшується й кількість порушень конституційних та інших прав громадян, а також порушень договірних зобов’язань щодо інформації. Це вимагає забезпечення належного рівня інформаційної безпеки, яка становить підсистему в системі національної безпеки України. Конституція України, що виступила гарантом побудови правової держави, не могла не врахувати загальносвітових тенденцій до інформатизації суспільства. В статті 34 Конституції передбачене право громадян на інформацію, на здійснення інформаційних процесів. Ця, та інші відповідні статті Конституції мають стати основою розвитку інформаційного законодавства Конституція України. Закони України, Т. 10.;Декларація “Про державний суверенітет України”, 16.07.1990. ; Закон України “Про інформацію” 2.10.1992.; Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів та послуг”, 15.12.1993.; Апшер В.Опасности “всемирной паутины”. – Конфидент, 1996, № 5.; Курило.Об ответсвтенности за правонарушения при работе с информацией. – Вопросы защиты информации, 1994, № 2, c. 19-20..

Чинне законодавство України не відповідає сучасному рівню розвитку відносин в сфері інформації та не в змозі адекватно вирішувати проблеми, що виникають. Більшість чинних законів, спрямованих на врегулювання інформаційних відносин, були прийняті до набрання чинності Конституції, і навіть зі значними змінами та доповненнями непридатні для задоволення потреб сьогодення. Багатьом питанням взагалі не приділено уваги. Здебільшого вони або наводять терміни, або декларують певні положення без вказівок на шляхи їх реалізації, або мають місце “посилання на посилання”, або посилання на такі норми окремих законів, які до інформаційних відносин неможливо застосовувати без врахування специфіки об'єкта. Результатом її ігнорування є неможливість застосування багатьох чинних законів для регулювання інформаційних відносин (так, без додаткових застережень неможливо застосовувати до інформації засоби захисту цівільних прав, хоча інформація і є об'єктом права власності). Зміни, що вносяться до існуючих законів, або законопроекти (вони розробляються за аналогічними принципами) не в змозі здійснити виправлення своїм змістом недоліків існуючого законодавства в сфері інформації та уточнення його положень. Найбільш істотними є вади власне інформаційних законів (“Про інформацію”, “Про державну таємницю”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про захист інформації в автоматизованих системах”), оскільки інші закони інформаційного характеру – ті, які мають за мету врегулювання окремих суспільних відносин, що виникають в інформаційній сфері або з приводу інформації – наприклад, закони України “Про друковані засоби масової інформації в Україні”, “Про телебачення та радіомовлення”, можуть функціонувати з незначними доповненнями, якщо існуватимуть грунтовні основні закони. Останні ж практично не мають власного змісту (норм, які можна практично застосовувати), тобто або відсилають до інших нормативних актів (які також містять посилання або не можуть бути застосовані до інформаційних відносин), або містять декларації. Недбалим є використання понятійного апарату, що набуває особливого значення в контексті питань, пов'язаних з обмеженнями доступу до інформації, застосуванні інформаційних технологій та в сфері функціонування інформації певного змісту. Питання щодо обмежень або вилучень з прав суб'єктів інформаційних відносин мають бути врегульовані на законодавчому рівні, як того вимагає Конституція, оскільки прогалини з цього приводу можуть призвести до неконтрольованих обмежень прав зазначених суб'єктів і до виникнення загроз інформаційній безпеці. Інформаційна безпека забезпечує можливість здійснення інформаційних відносин та реалізації прав їх суб'єктів. Завданням законів, що покликані регулювати інформаційні відносини, слід визнати забезпечення інформаційної безпеки суспільства, та суб'єктів окремих суспільних відносин (інформаційна безпека впливає на інші категорії національної безпеки, набуває в інформаційному суспільстві першочергового значення, та піддається небезпеці з боку комплексу загроз), однак це чомусь не визначається в якості головної мети регулювання чинними законами, які не містять навіть визначення інформаційної безпеки Герасимов.Законопроект “О коммерческой тайне” – в стадии завершения. – Вопросы защиты информации, 1994, № 2, c. 50-52; Задворний А.Інформаційна безпека i свобода слова в Україні. – Украина: информация и свобода слова, К., 1997..

Неможливо гарантувати інформаційний суверенітет держави