З точки зору теорії кримінально-процесуального права форми (способи) захисту порушеного злочином права слід, насамперед, поділити на дві групи: позовні і непозовні. При цьому, якщо позовним способом завжди реалізується цивільно-правова відповідальність, то непозовні способи реалізують як цивільно-правову, так і кримінально-правову відповідальність, а також інші види захисту порушеного майнового та іншого права.

Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене в ст. 28 КПК України право на заявлення і вирішення цивільного позову в кримінальному процесі. Для позовного способу захисту характерним є пред'явлення цивільного позову потерпілим (або ж в його інтересах – прокурором). Цей факт зумовлює виникнення певного виду кримінально-процесуальних відносин, в яких безпосередню участь беруть цивільний позивач (як правило – потерпілий) та відповідач (як правило – підсудний). Суд, спираючись на досліджені в судовому слідстві докази, у своєму вироку вирішує питання про задоволення чи відмову в задоволенні вимоги цивільного позивача, або ж про задоволення цієї вимоги в частині.

Всі ж інші вищеназвані форми захисту порушених злочином прав є непозивними, так як реалізуються судом самостійно, тобто, незалежно від волі потерпілих, яким в наслідок вчинення злочину було заподіяно майнової, моральної чи фізичної шкоди. Реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав потерпілих, суд керується презумпцією, що державі (в його особі) не може бути байдужим факт спричинення вчиненим злочином шкідливих наслідків для потерпілого у вигляді порушення його майнових та інших прав. Тому держава в силу виконання завдань кримінального судочинства сприяє всебічному захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, навіть якщо він не заявив з певних причин вимоги про відшкодування завданої йому внаслідок вчинення злочину шкоди. Іншими словами, держава в особі суду, реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав, спонукає підсудного до усунення шкідливих наслідків злочину і при цьому виходить з презумпції, що “кожна особа, якій злочином завдано матеріальних збитків, бажає їх відшкодування”.

Ми не можемо не зупинитися ще на одному аспекті аналізованої проблеми, яка полягає в можливості компенсації заподіяної злочином моральної шкоди в кримінальному судочинстві (шляхом її вираження в кількісному (матеріальному) еквіваленті). Судова практика України в кримінальних справах вже не один рік порушуючи вимоги кримінально-процесуального закону йде по шляху вирішення питання про можливість компенсації моральної шкоди. Однак, ст. 49 КПК України вказує на моральну шкоду як одну з підстав визнання особи потерпілою від злочину, і, відповідно, ця особа має право на компенсацію такої шкоди передбаченими в кримінально-процесуальному законі способами.

Остаточний висновок про можливість компенсації моральної шкоди витікає з керівних роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Зокрема, в п.2 ч.3 Постанови № 4 від 31 березня 1995 року “Про практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” наголошується, що “відповідно до ст.28 КПК України потерпілий … вправі пред'явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі …”. Незважаючи на те, що Пленум Верховного Суду України в даному випадку вийшов за межі своїх повноважень, ми схвалюємо таку позицію Верховного Суду України і вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до ст.28 КПК України.

Слід підкреслити, що компенсація моральної шкоди в кримінальному процесі є можливою тільки шляхом заявлення потерпілим цивільного позову в кримінальній справі.

Стосовно ж реалізації непозовних форм захисту порушених злочином прав потерпілих в кримінальному судочинстві, то в цьому випадку мова може йти тільки про відшкодування реально завданих матеріальних збитків.

В новому Кримінальному кодексі України та нового законодавства про кримінальне судочинство не зайвим буде зупинитися на перспективах розвитку форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих. Зокрема, виходячи з основних положень Кримінального кодексу України, хочемо поставити під сумнів можливість закріплення в майбутньому такої кримінально-процесуальної форми (способу) захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб як покладення на засудженого кримінально-правового обов'язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки в якості пробаційної (іспитової) умови при відстрочці виконання покарання у вигляді позбавлення волі. Кримінальний кодекс тільки закріплює в якості одного із обов'язків, які може покласти суд на засудженого у випадку звільнення його від відбування покарання з іспитовим строком, “… попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого”.

В свою чергу, проект Кримінально-процесуального кодексу України не передбачає такої форми захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, як відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду. Тобто, ще одна форма захисту прав потерпілих від злочину осіб не знайшла свого відображення в розроблюваному законодавстві про кримінальне судочинство і цей факт важко назвати позитивним. Однак, якщо стояти на позиції “ідеальної” теорії кримінального процесу, то суд, вирішуючи питання відшкодування шкоди в кримінальному судочинстві з власної ініціативи, фактично виконує не властиву йому функцію обвинувачення. Ініціатива суду в цьому випадку була зумовлена обмеженою участю прокурора в кримінальному судочинстві. Судова практика в кримінальних справах десяти- чи п'ятнадцятилітньої давності свідчить, що практично 50% справ слухались судами без участі прокурора. Звичайно, за таких умов суд