Стан прав людини в сучасній Україні

План

Вступ

Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. В останні роки це питання є предметом серйозного наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини, нормативного закріплення їх гарантій.

Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод.

Початок нового тисячоліття засвідчив, що світ не став ні гуманнішим, ні безпечнішим, адже, як і раніше, масове порушення прав людини в усіх куточках Землі набирає все більш жорстоких форм. Знецінюється саме людське життя, нормою міжнародного спілкування дедалі більше стають подвійні стандарти, зводиться нанівець роль ООН як універсальної міжнародної організації, покликаної сприяти утвердженню прав людини в усьому світі.

Це вимагає від усіх нас переосмислення підходів до питання прав людини, враховуючи реалії сьогоднішнього часу, такі як глобалізація, тероризм, поглиблення розриву між багатими та бідними країнами світу, згубні екологічні наслідки бездумного втручання людини у природні процеси.

1. Права та свободи людини в сучасній Україні

1.1. Класифікація прав людини

Проголошення в розділі 2 Конституції України прав та свобод людини і громадянина є фактором визнання державою загальнолюдських цінностей як основи державотворення.

Підтвердженням тому є також і приписи в преамбулі Основного Закону і його першому розділі. Так, у преамбулі прийняття Конституції пов'язується з піклуванням про «забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя».

В ст. 1 Конституції Україна визначається як «правова держава». Концептуально ця ідея сформульована в ст. 3: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Зміст цієї статті значною мірою відображає погляди на правову державу німецького філософа другої половини XVIII ст. — початку XIX ст. Іммануїла Канта. Він говорив, що право, якому підпорядковане суспільне життя, повинно випливати з моральної природи людини, ґрунтуватися на людському розумі і свободі. Держава — це об'єднання великого числа людей, підпорядковане праву. Призначенням держави є реалізація права. За своєю природою індивід може робити все, що не заборонено законом. Держава може втручатися у поведінку індивіда, коли той порушує закон. Вивчаючи і узагальнюючи практику сучасних правових держав, професор Б.Кістяківський писав: «Правова держава — це вища форма державного побуту, яку виробило людство як реальний факт».

Конституцією України (ст. 8) встановлено також принцип верховенства права. Відповідні положення норм Основного Закону виходять із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, згідно з якими:

1) внутрішнє законодавство не може суперечити зафіксованим у міжнародних актах основним правам людини і загальнолюдським цінностям (свобода, демократія тощо);

2) не існує абсолютної свободи й абсолютних прав, вони можуть бути обмежені з метою забезпечення громадського порядку, здоров'я населення тощо лише законом, як це припускає Конституція та ратифіковані державою міжнародні акти;

3) забороняється зловживання правами, тобто коли права особистості обмежені правами інших осіб.

Але в умовах формування правової держави, яка проголошує пріоритет людини і громадянина, особливої значимості набуває проблема реалізації прав конституційних громадян, створення умов для їх вільного розвитку. Як слушно зауважила Л.Б.Тіунова, на основі Конституції між особистістю і державою повинні складатися тверді і захищені судом правовідносини, ціла система правовідносин, що підкоряють в кінцевому підсумку державу суспільству.

Відповідною мірою вирішенню даної проблеми має послугувати класифікація конституційних норм, які проголошують права та свободи людини і громадянина. Така класифікація має бути орієнтиром у розробленні конституційних законів, що стануть основою правового механізму реалізації статей другого розділу Основного Закону.

Сьогодні аналіз статей другого розділу Конституції України дає змогу інакше класифікувати права та свободи людини і громадянина, виходячи з характеру суспільних відносин, які вони відображають, і предмета правового регулювання.

1. Громадянські права (право на вільний розвиток своєї особистості — ст. 23; право на рівні конституційні права і свободи та рівність перед законом — ст. 24; право на громадянство — ст. 25; право на життя — ст. 27; право на повагу до гідності — ст. 28; право на свободу та особисту недоторканність — ст. 29; право на недоторканність житла — ст. 30; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграмної та іншої кореспонденції — ст. 31; право на невтручання в особисте і сімейне життя — ст. 32; право на свободу проживання, і вільний вибір місця проживання, залишати територію України — ст. 33);

2. Політичні права (право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань — ст. 34, право на свободу світогляду і віросповідання — ст. 35; право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, культурних й інших інтересів — ст. 36; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування — ст. 38; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації — ст. 39; право направляти індивідуальні чи колективні письмові