3. Соціально-економічні права (право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності — ст. 43; право на підприємницьку діяльність — ст. 44; право на відпочинок — ст. 45; право на соціальний захист — ст. 46; право на житло — ст. 47; право на достатній життєвий рівень — ст. 48; медичну допомогу та медичне страхування — ст. 49; право на шлюб — ст. 51; право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб — ст. 55; відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб — ст. 56);

4. Право на екологічну безпеку — ст. 50;

5. Культурні права (право на освіту — ст. 53; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності, — ст. 54).

1.2. Гарантії забезпечення прав людини

У процесі розв'язання проблем щодо створення механізму реалізації прав та свобод людини і громадянина, велике значення має аналіз гарантій їх забезпечення. На думку Н.С.Малепіна, гарантії прав та свобод людини і громадянина — це умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення в повному обсязі і всебічну охорону прав та свобод людини. Поняття «гарантії» охоплює всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення. Н.І.Матузов та А.В.Малько вважають, що гарантії являють собою соціально-політичне явище, яке характеризує три моменти:

1) пізнавальний, який дозволяє розглядати предметні теоретичні знання про об'єкт їх впливу, отримати практичні знання про соціальну і правову політику держави;

2) ідеологічний, використовуваний політичною владою як засіб пропаганди демократичних ідей всередині країни та за її межами;

3) практичний, що визнається як інструмент гарантій юриспруденції та передумова задоволення соціальних благ особи.

А.Ф.Нікітін визнає такі гарантії прав та свобод, як обов'язки держави захищати людину, створювати правові, соціальні і культурні умови для реалізації прав і свобод, діяльність міжнародних і державних організацій та із захисту прав людини. Традиційним є поділ гарантій на економічні (соціально-економічні), політичні і юридичні.

Нормативно-правові гарантії — це система норм, пов’язаних із створенням умов для реалізації прав та свобод. Сюди слід віднести конституційне право на життя (ст. 27), право знати свої права і обов'язки; право на необмеженість прав та свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України, і деякі інші.

Систему організаційно-правових гарантій становлять органи державної влади — Верховна Рада України (ст. 85, 92); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 101); Президент України (ст. 102—106); Конституційний Суд України (ст. 147—150); органи правосуддя (ст. 124—129); органи прокуратури (ст. 121); Кабінет Міністрів України та інші центральні органи виконавчої влади (ст. 116); місцеві державні адміністрації (ст. 118—119); органи місцевого самоврядування (ст. 143—144); політичні партії та громадські організації.

До основних економічних гарантій належать: право Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси (ст. 13); справедливість і не упередженість розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами (ст. 95).

До політичних слід віднести: визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (ст. 5), поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст. 6); визнання і гарантованість місцевого самоврядування (ст. 140—146); визнання принципу верховенства права (ст. 8); сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій, культурного розвитку, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11).

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів. Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов'язків громадян; громадянства, правосуб'єктності громадян, статусу іноземців і осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; основ соціального захисту; визначення правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання (пп. 1—3, 6—8 ч. 1 ст. 92 Конституції).

Поряд із законодавством доцільно було б проводити парламентські слухання, щорічні доповіді Президента з питань дотримання прав людини в Україні, обговорювати перспективні плани законодавчої діяльності із зазначеної проблеми, здійснювати контрольну функцію за діяльністю правоохоронних органів у сфері прав людини. Сьогодні, на жаль, ці питання не привертають уваги українського парламенту. Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він зобов'язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод. Для виконання зазначених обов'язків Президент наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням на повторний розгляд; повноваженнями щодо скасування актів Кабінету міністрів України, рішень голів