Говорячи про об'єктивну істину, ми маємо на увазі не просто істину, з'ясовану будь-якими шляхами, а істину, підтверджену об'єктивними фактами, доводами, аргументами, тобто достовірними, доброякісними доказами. Доказами у кримінальному процесі можуть бути тільки достовірні фактичні дані. Це дані, джерело та спосіб отримання яких відомі, допустимі за законом, перевіряємі, підтверджені сукупністю інших даних, а в кінцевому рахунку - дані, що відповідають об'єктивній дійсності.

У встановленні об'єктивної істини, як і в теорії доказів, можна виділити декілька елементів:

- предмет доказування (доказуване) - коло обставин, що підлягають встановленню;

- суб'єкти доказування (доказуючі) - особи, на яких покладається обов'язок встановлення об'єктивної істини;

- засоби доказування (докази), що мають відносимість до справи, допустимість та достовірність фактичних даних;

- процес доказування (доказування) - діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, оцінці та використанню доказів.

Теорія доказів включає у себе концептуальну розробку всіх аспектів встановлення об'єктивної істини і за всією внутрішньою структурою відповідає структурі доказування.

На забезпечення встановлення істини по кримінальній справі спрямовані соціальні, організаційні умови діяльності органів, що провадять судочинство, принципи їхньої діяльності, широкі права на участь у доказуванні, надані всім учасникам процесу.

Усе це створює ту процесуальну процедуру пізнання обставин справи, що повинна забезпечувати вірогідність переконання про обставини справи.

Методологічні основи пізнавальної діяльності знаходять своє вираження й у низці правових вимог. Щоб знати предмет, необхідно вникнути в його сутність, охопити всі зв'язки й опосередкування. У кримінальному процесі цей діалектичний закон пізнання виражений у вимозі всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи.

Основу правових гарантій встановлення істини складає система правових принципів судочинства, кожний з який має певне значення в забезпеченні дійсних висновків.

3. Питання визначення предмету та меж доказування

Законодавчого визначення предмета кримінально-процесуального доказування не існує, тому в юридичній літературі можна зустріти різні його визначення, з яких найбільш повним та правильним можна вважати визначення М.М.Михеєнка: "Під предметом доказування в кримінальному процесі слід розуміти таку сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, встановлення яких необхідне для вирішення заяв та повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи в стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів по справі". У наведеному визначенні можна лише уточнити, що встановленню, як справедливо наголошує М.С. Строгович, підлягають не тільки обставини. а й факти справи — по кримінальній справі фактами є ті події, з приводу яких ведеться процес, а обставинами — те, що пов'язане з цими фактами. що характеризує їх, що складає властивість та умови цих фактів. Проте така конкретизація не сприйнята чинним процесуальним законом в якому використовується термін "обставини".

Зміст предмета доказування по кримінальній справі викликає багато суперечок серед дослідників і на даний час висловлено багато різних, дуже часто протилежних думок із цього питання. Але, безперечно, розпочати розгляд цього питання необхідно з аналізу чинного кримінально-процесуального законодавства. Так, ст. 64 КПК України дає перелік обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі, це:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Крім того, відповідно до ст. 23 КПК України органи, які ведуть кримінальний процес, зобов'язані виявляти по кожній кримінальній справі причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.

Той факт, що причини та умови, які сприяли вчиненню злочину названі законодавцем в окремій статті призвів до появи двох кардинально різних підходів до вирішення питання про те, чи слід відносити названі причини та умови до предмета доказування по кримінальній справі. Одні автори, скажімо, В.Т.Томін, П.Ф.Пашкевич, В.М.Тертишник, наголошують на тому, що причини та умови, які сприяли вчиненню злочину не треба включати до предмета доказування. Так, В.М.Тертишник звертає увагу не тільки на те, що ці причини та умови названі в законі окремо від інших елементів предмета доказування, але й на те, що закон говорить саме про виявлення, а не про доказування причин та умов, які сприяли вчиненню злочину і наводить на підтвердження своєї тези семантичний аналіз понять "виявляти" та "доказувати", аналізуючи їх різницю. Крім того, ним ставиться під сумнів можливість довести, скажімо, такі причини та умови, які сприяли вчиненню злочину як умови життя, під впливом яких у обвинуваченого виникло рішення вчинити злочин, якщо обвинувачений взагалі відмовляється від дачі показань, народився і жив в одній державі, а вчинив його в іншій.

Інші автори, скажімо, В.Д.Арсеньєв, М.М.Михеєнко, однозначно відносять причини та умови, які сприяли вчиненню злочину до предмета доказування по кримінальній справі. Так, М.М.Михеєнком наводяться наступні доводи на користь такого підходу до вирішення цього питання: оскільки ст. 23 КПК України розташована у розділі 1 "Загальні положення", то її положення відносяться до всього кримінального процесу; також і судова практика визнає дослідження обставин справи всебічним та повним лише при з'ясуванні причин та умов, які сприяли вчиненню злочину. Крім того, вітчизняний кримінальний процес покликаний сприяти попередженню та викоріненню злочинів, охороні інтересів суспільства, прав та свобод громадян, і ця робота здійснюється, зокрема, завдяки встановленню