Очевидно, що сказане суперечить чинному законодавству, але цілком відповідає вимогам змагальності процесу, тобто de lege ferenda.

Принципам рівності сторін у процесі не відповідає і положення, відповідно до якого правом оцінки доказів наділяються лише суб'єкти першої групи (ст. 67 КПК). Природно, що, не маючи права оцінки доказів, наприклад, наданих обвинуваченням, неможливо здійснювати функцію захисту, відстоювання своїх прав і інтересів учасниками другої групи суб'єктів.

Закон наділяє суб'єктів доказування другої групи правом надавати докази ст. 43, 48, 49). Однак, це формулювання закону має дуже нечіткий зміст. Праву надавати докази слідчому, дознавачу, суду не відповідає нічий обов'язок надавати ці докази цим суб'єктам. Ні юридичні, ні фізичні особи не зобов'язуються законом виконувати вимоги цих суб'єктів доказування по наданню в їхнє розпорядження якихось фактичних даних, їх ці суб'єкти можуть одержати лише через орган розслідування чи суд, заявивши відповідне клопотання, задоволення якого цілком залежить від розсуду тих, кому воно адресоване. Цілком очевидно, що повноцінна участь цих суб'єктів у доказуванні вимагає наділення їх правом збирання доказів у повному обсязі, нарівні із суб'єктами першої групи.

Діяльність судового експерта в процесі доказування закон обмежує лише наданням експертного висновку. За змістом закону експерт не є суб'єктом доказування, і в літературі ніхто його таким не вважає. Тим часом, експертна практика давно уже фактично порушує питання про визнання експерта — поряд з іншими учасниками процесу доказування — його суб'єктом. На підтримку такого статусу судового експерта свідчить наступне.

При наданні висновку експерт оцінює фактичні дані, що містяться в матеріалах справи, поданих йому для вирішення експертної задачі. Без такої оцінки в ряді випадків він не в змозі дати висновок, оскільки процес експертного дослідження вимагає оцінки вихідних даних, серед яких важливе місце займають докази в справі.

Але практика свідчить і про те, що іноді експерт змушений збирати докази. Це має місце, як правило, при роботі з мікрооб'єктами, коли експертне завдання включає питання про наявність чи відсутність на поданих експерту об'єктах мікродоказів. У цих випадках експерт змушений спочатку вжити заходи по їхньому виявленню, фіксації і вилученню, а вже потім приступити до їхнього дослідження, тобто зробити те, що повинен був зробити слідчий за участю, у випадку необхідності, фахівця. Можна, зрозуміло, повертати без виконання подібні доручення експерту, але при існуючих навантаженнях слідчих, відсутності в них необхідних технічних засобів пошуку мікрооб'єктів і т.п. експерти, виходячи з інтересів справи, воліють виконати подібне завдання, не задумуючись над тим, що воно виходить за межі їхньої компетенції. Те ж саме відноситься і до одержання зразків для дослідження трасологічних, балістичних і деяких інших об'єктів.

Крім сказаного, варто також враховувати і специфіку участі експерта в судовому розгляді, коли він за клопотанням сторін чи дорученням суду реально бере участь у процесі доказування, досліджуючи докази чи вказуючи на прогалини в системі доказів, що вимагають її заповнення. Крім того, висновок експерта, у якому розв’язуються питання причинного зв'язку між обставинами справи, являє собою внесок експерта у формування цієї системи доказів у справі, який можна оцінити як системоутворюючий.

У зв'язку з розвитком теорії оперативно-розшукової діяльності, зміцненням її законодавчої бази виникає питання про те, чи можна вважати суб'єктом доказування оперативного працівника, що бере участь у розкритті злочину. Хоча орган дізнання і згадується законом серед суб'єктів доказування, але цілком очевидно, що маються на увазі лише його процесуальні дії по збиранню, дослідженню, оцінці і використанню доказів. У той же час не можна заперечувати його ролі в забезпеченні подібних дій слідчого, особливо після прийняття Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», ст. 8 якого передбачає умови включення добутих оперативним шляхом фактичних даних до системи доказів. Оскільки участь у доказуванні згідно діючого закону може виражатися в різних формах (дослідження доказів, представлення доказів та ін.), збирання фактичних даних для наступної їхньої легалізації в якості доказів можна розглядати як специфічну форму участі в доказуванні — як забезпечення ефективності цього процесу. Не можна скидати з рахунку і роль оперативних даних у визначенні напрямку розслідування, шляхів збирання доказів, виявлення їхніх джерел і т.п. на думку А.Р. Бєлкіна, визнання оперативного працівника суб'єктом доказування по конкретній справі не спричиняє розширення його компетенції, надання йому невластивих йому функцій, але сприяє цілеспрямованості його діяльності і відповідає його ролі в розкритті злочину.

Висновки

Доказування — лейтмотив всього кримінального судочинства, оскільки основний зміст діяльності на будь-якій стадії кримінального процесу становить роботу з доказами. Більшість процесуалістів розуміють під доказуванням діяльність спеціально уповноважених органів та осіб по збиранню, дослідженню та оцінці доказів з метою встановлення істини у справі і вирішення всіх завдань по здійсненню правосуддя у кримінальних справах на підставі чинного кримінально-процесуального законодавства.

Доказування є формою пізнання в кримінальному процесі. Об'єктивна істина в кримінальному процесі є метою доказування. Під істиною у кримінальному процесі слід розуміти відповідність висновків особи, яка провадить літання, слідчого, прокурора, суду щодо всіх суттєвих обставин справи (події злочину, винності особи тощо) тому, що мало місце в дійсності. Встановлення