Отже, матеріальною відповідальністю за трудовим правом є встановлений законом обов'язок сторони трудового договору відшко-довувати збитки, заподіяні іншій стороні протиправними і винов-ними діями.

Суб'єктами матеріальної відповідальності в трудовому праві в усіх випадках є працівник, з одного боку, і підприємство (установа, організація), з яким він перебуває в трудових правовідносинах, з іншої сторони.

2.2. Підстави матеріальної відповідальності за трудовим правом 

Матеріальна відповідальність — це інститут трудового права. Але і в законодавстві, і в науковій літературі термін "ма-теріальна відповідальність" часто використовується далеко за ме-жами трудового права. Вжиття терміна - "матеріальна відповідальність" за межами сфери трудового права ніскільки не означає, що у відповідних випадках дійсно мають застосовуватися норми, які тут коментуються. Норми інституту матеріальної відповідаль-ності вживаються виключно у рамках предмета трудового права.

Матеріальна відповідальність може бути покладе-на на будь-якого працівника, який уклав трудовий договір з підприємством, установою, організацією.

І якщо в літературі, на практиці та й у законодавчих актах зу-стрічається поняття "матеріально відповідальна особа", то з цьо-го не можна робити висновок про те, що лише ці особи можуть бути притягнені до матеріальної відповідальності. До матеріаль-ної відповідальності відповідно до норм КЗпП можуть бути при-тягнені всі працівники, починаючи від державних службовців і посадових осіб підприємств і закінчуючи некваліфікованими працівниками.

Законодавство не виключає притягнення до матеріальної відповідальності неповнолітніх працівників. Вони не можуть нести тільки повну матеріальну відповідальність на підставі договору про індивідуальну або колективну (бригадну) матеріальну відпо-відальність. Але слід мати на увазі, що при вирішенні пов'язано-го з цим трудового спору суд буде ретельно перевіряти наявність обставин, вказаних в ст. 137 КЗпП.

Правові норми інституту матеріальної відповідальності поширюються також на випадки заподіяння прямої дійсної шкоди працівниками громадянам (суб’єктам підприємницької діяльності, і фізичним особам, які використовують найману працю у спожив-чому господарстві), з якими працівники перебувають у трудових відносинах.

Стаття 130 КЗпП характеризує юридичний склад, тобто перелічує юридичні факти, наявність яких дає власнику право притягнути працівника до матеріальної відповідальності. Таких юридичних фактів чотири: порушення працівником тру-дових обов'язків, наявність прямої дійсної шкоди, причинний зв'язок між порушенням і шкодою та вина працівника. Відсутність хоча б одного з цих фактів виключає можливість притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Працівник не може бути притягнений до матеріальної відповідальності, якщо він не порушив свої трудові обов'язки. Трудові обов'язки працівника можуть визначатися законодавством, колективним, трудовим договором, іншими локальними норматив-ними та індивідуальними актами. Поширена практика визначен-ня кола трудових обов'язків працівників у посадових інструкціях, документах, котрі визначають порядок проведення робіт, вимо-гах до якості виготовленої продукції, виконаної роботи.

Аби запобігти непорозумінь, пов'язаних із встановленням нормативного обов'язку працівника забезпечувати цілість майна підприє-мства, законодавець у частині другій ст. 131 КЗпП сформулював обов'язок працівників бережливо ставитись до майна підприємства, установи, організації та вживати заходів щодо запобігання шкоди, хоча подібний обов'язок сформульований і в ст. 139 КЗпП.

Невиконання незаконно покладених на працівника трудових обов'язків не може бути підставою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Протиправність поведінки працівника не може бути підста-вою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності у тих випадках, коли працівник діяв у стані крайньої необхідності. Законодавство про працю визначення крайньої необхідності не надає. Тому до правовідносин з притягнення до матеріальної відпо-відальності за аналогією має вживатися визначення крайньої необ-хідності, передбачене в ст. 39 Кримінального кодексу України.

Безспірним підтвердженням протиправності дій чи бездіяль-ності працівника, який заподіяв матеріальну шкоду, є притяг-нення його за це до кримінальної, адміністративної чи дисцип-лінарної відповідальності. Але матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника не тільки у випадках, коли його притягнуто до інших видів юридичної відповідальності. Тому відмова в порушенні кримінальної справи, адміністративного провадження, а також непритягнення працівника до дисцип-лінарної відповідальності не свідчить про відсутність умов для притягнення його до матеріальної відповідальності.

Пряма дійсна шкода — це основний елемент юридичного складу, який спричинює обов'язок працівника покрити матеріаль-ну шкоду і надає право підприємству, установі, організації (або влас-нику підприємства, установи, організації чи уповноваженому ним органу) притягнути працівника до матеріальної відповідальності.

На неприпустимість покладення на працівника відповідальності за неодержані доходи прямо зазначається у частиш четвертій ст. 130 КЗпП. Інших обмежень на стягнення з працівника будь-яких видів матеріальної шкоди законодавство про працю не установ-лює. Звідси можна зробити висновок про те, що ст. 130 КЗпП дозволяє стягнення з працівників, у порядку притягнення їх до матеріальної відповідальності, не лише вартості втрати, пошкод-ження майна та втрат, котрі понесло підприємство, установа чи організація, а й будь-якої іншої шкоди, яка не може бути відне-сена до категорії неодержаних прибутків або яку законодавство не забороняє відшкодувати у працівника за інших підстав.

Доходи і прибуток почали розрізняти після прийняття Верховною Радою СРСР Закону "Про державне підприємство (об'єднання)" (червень 1987 р.). Ця відмінність актуа-лізувалася в Україні у зв'язку з низкою переходів від оподаткування прибутку до оподаткування доходів підприємств і навпаки. Незва-жаючи на це, ще й сьогодні поняття прибутків і доходів скрізь і всюди не розрізняється. Так, у Законі "Про зовнішньоекономічну діяльність" (ст. 1) приводиться таке визначення упущеної вигоди: "Упущена вигода — дохід або прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності у випадку здійснення зов-нішньоекономічної операції і які він не одержав через обставини, що незалежні від нього, якщо розмір його передбачуваного прибут-ку можна обгрунтувати".

Все ж уявляється, що, говорячи про нестримані доходи в ст. 130 КЗпП України, мали на увазі саме неотриманий прибуток.

Таке розуміння неодержаного прибутку має визначену