дрібні правочини: робити дрібні покупки, приймати дрібні дарунки проводити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати пра-вочини, то вимагалось отрима-ти дозвіл опікуна, який давав його в момент здійснення правочину. До третьої вікової групи належали особи (з 12 років дівчат-ка, з 14 до 25 років — хлопчики), що визнавалися повноліт-німи і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільно-правові правочини. Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не мав права укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно впливовішим був психічний стан особи. Слабоумні та душевнохворі на час хвороби визнавалися абсолютно не-дієздатними і не могли вчиняти будь-яких правочинів. Істот-но обмежувались в дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, дотримува-тися міри. За римським правом досить істотним обмеженням дієздат-ності було приниження честі. Розрізняли кілька її видів. Най-серйозніше — безчестя, ганьба. До такого виду осуду призводило вчинення непорядних, негідних вчинків. Безчестя наступало за присудженням, що випливало з позовів, які вимагали особ-ливої чесності. У класичний період обмеження за безчестя були досить істотними. Особи, визнані безчесни-ми, не мали права брати законний римський шлюб, обме-жувалися в праві на одержання спадщини тощо.
2. Поняття та кваліфікація договорів
Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або припинення прав і обо-в'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії.
Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких дві сто-рони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівня-но рідко.
Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовили-ся між собою, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не закривати світла до його вікон.
Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Од-нак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча пере-важна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобо-в'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки. — двосторонніми.
Одностороннім називається договір (зобов'язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обов'язків), а друга несе тільки обов'язку (і ніяких прав), наприклад договір пози-ки, а двостороннім — договір (зобов'язання), в якому кожна із сторін має права і обов’язок, наприклад договір купівлі-прода-жу.
Договори в римському праві ділилися на реальні і консенсуальні.
До реальної групи контрактів римське приватне право відно-сило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договору взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підста-вою могли бути: позика, тимчасове користування, збережен-ня, застава. До них відноситься: Договір позики; Договір позички; Договір схову; Договір застави
Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших до-говорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'як-шений. Укладення договору досягалося тут простою уго-дою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-про-дажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товарист-ва. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди.
Основна ознака, що об'єднувала консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додатко-вих формальностей. До них відноситься: договір купівлі-продажу, договір найму речей, договір найма послу, договір підряду, договір доручення, договір товариства.
3. Історія виникнення та розвитку спадкового права
Інститут спадкоємного права в системі римського цивільного права представляється як би незалежним , що окремо коштує , не зв'язаним з іншими видами майнових прав.
Спадкування - це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном прийняте розумінти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини входять як права, так і обов'язку , актив і пасив, наявне майно померлих і його борги , що він не встиг погасити при житті. Перехід майна або майнових прав і обов'язків, що належали визначеній особі, можливий тільки після його смерті. Спадкування майна при житті його власника не буває. Сукупність правових норм, що регулюють порядок переходу майна померлого к. іншим особам , називається спадкоємним правом. Як правовий інститут, спадкування нерозривне зв'язано з правом власності. Особа, після смерті якого залишилося майно, називається послідовником. Їм може бути тільки фізична особа. Юридична особа не вмирає, воно припиняється, але й у цьому випадку право спадкування в нього не настає . Особи, до яких переходить у встановленому законом порядку майно померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так