У сучасній німецькій цивілістиці, що послідовно проводить у життя основи класичного пандекіного вчення про обмежені речові права, підкреслюється й інша сторона справи: у силу свого абсолютного характеру обмежені речові права діють у від нош енні всіх третіх осіб і повинні дотримуватися всіма третіми особами. Останні, таким чином, повинні бути ясно інформовані про зміст і види зазначених прав. Крім того, це підвищує цінність даних прав як самостійних об'єктів майнового (цивільного) обороту, оскільки тут набувач заздалегідь точно знає, що саме він здобуває. У силу цього сторонам договірних відносин, по-перше, заборонено створювати нові типи обмежених речових прав, оскільки наявні типи таких прав визначені в законі. По-друге, законом строго визначений зміст наявних обмежених речових прав, що виключає для сторін можливість його зміни. Отже, у наявності два свідомо встановлених обмеження основного цивільно-правового принципу свободи договорів, перше з яких у німецькій цивільній вдачі іменується "Typenzwang" (дослівно "примус до типізації", чи примусова типізація прав), а друге - "Typenfixierung" (буквально "фіксування типізації", чи зафіксована, прямо закріплена законом типізація змісту прав). Згадані обмеження у свою чергу складають два основних принципи речового права.

Більш того, названі принципи речового права для своєї послідовної реалізації неминуче вимагають введення ще одного найважливішого положення: офіційної фіксації обмежених речових прав. Необхідність такої фіксації, з яким можуть ознайомитися треті особи, одержала назву принципу публічності. Цей принцип реалізується у формі обов'язкового запису (реєстрації) про обмежені речові права в поземельній книзі (для нерухомості). Насамперед варто підкреслити, що обмежені речові права, будучи різновидом більш загальної категорії речових прав, володіють усіма необхідними ознаками останніх. Як відомо, речові права, включаючи право власності, відрізняються тим, що, по-перше, встановлюють хоча й обмежене змістом відповідного права, але безпосереднє панування особи над річчю (а не над поводженням іншої, зобов'язаної особи, що характерно для зобов'язальних прав); по-друге, носять абсолютний характер; по-третє, захищаються за допомогою речовинно-правових позовів (тобто користуються абсолютним-правовим захистом проти всіх третіх осіб) Суханов Е.А. Понятие и виды ограничения вещных прав // Вестник Московского университете. Серия 11. Право. – 2002. - № 4. – с. 22-23..

Об'єктом речового права на чужу річ або майно, які належать іншому власникові можуть бути всі речі, які є об'єктом права власності. Питання про об'єкти обмежених речових прав має потребу в особливому розгляді, тому що його помилкове рішення знов-таки неминуче веде до змішання речових і зобов'язальних прав. Насамперед, об'єктом розглянутих прав, як і речових прав у цілому, по самій їхній суті є індивідуально-визначені речі.

Тим часом у своїй первісній основі обмежені речові права мали об'єктом не просто речі, а винятково нерухомість, земельні ділянки і будівлі, що знаходяться на них і спорудження. Більшість таких прав, нині визнаних різними правопорядками (включаючи і вітчизняний), теж мають об'єктом різні нерухомості. Крім землі до них додалися житлові і нежилі приміщення, а в російському праві — і згадані майнові комплекси.

Значний "внесок" у такий підхід внесло законодавство про приватизацію житла, "завдяки" який самостійними об'єктами нерухомості стали не тільки квартири, а й окремі жилі кімнати.

"Логічним" завершенням, своєрідним "вінцем" підходу до розглянутої проблематики, закріпленого діючим вітчизняним законодавством, стало визнання об'єктом права власності (правда, "поки" лише у вітчизняному земельному праві) "земельної частки", що не тільки не відноситься до конкретно (індивідуально-визначеній) земельній ділянці, але "на відміну від цивільно-правового порядку" може відчужуватися своїм власником без дотримання прав а переважної покупки і навіть бути об'єктом оренди, причому допускається і багатобічна оренда згаданих "прав".

Дуже зацікавлену ситуацію з позицій навчання про речові права закріплює правило п. 3 ст. 564 ЦК. Відповідно до нього покупець підприємства (майнового комплексу) до переходу до нього права власності на зазначений об'єкт (до моменту повної чи оплати настання інших передбачених договором обставин) проте вправі "розпоряджатися майном і правами, що входять до складу переданого підприємства, у тій мірі, у якій це необхідно для цілей, для яких підприємство було придбано". Зміст даного правила очевидний: нормальне продовження діяльності підприємства при зміні власника. Однакова якому юридичному титулі новий власник, не будучи власником цього підприємства, розпоряджається його майном?

Речове право на чужу річ істотно обмежує право власності особи, якає власником цієї речі (майна). Право власності обмежується і в тій частині, на яку встановлено речове право. Власник речі (майна), обмеженої речовим правом, не може припинити речове право або перешкоджати його здійсненню.

Будь-яке речове право все ж за своїм змістом є обмеженим правом, воно не може замінити права власності. Власник зберігає за собою право володіння, право користування і право розпорядження, але ці правомочності власника обмежуються речовим правом.

Суб'єкт речового права може користуватися чи розпоряджатися чужою річчю (майном) лише в тих межах, які визначені речовим правом.

Суб'єкт речового права має право володіти, частіше користуватися і навіть розпоряджатися чужою річчю (майном) у визначених межах. Здійснення цих правомочностей не повинно шкодити праву власності, обмеженому речовим правом.

Речове право - це право на тривалий строк. Воно може бути не обмежене або обмежене певним строком, наприклад, довічне користування або користування на певний строк.

Речове право виникає у тих випадках, коли певна особа не може задовольнити свої потреби на рахунок використання власного майна. Постає потреба скористатися чужим майном (річчю). Підсумовуючи