перераховані ознаки, можна сказати, що обмежені речові права: по-перше, характеризуються залежністю від орава власності, будучи правами на чужі (уже привласнені власниками) речі; по-друге, виникають на підставі прямо зазначених у законі юридичних фактів, а не з волі власника (за деякими передбаченими безпосередньо законом виключеннями); по-третє, у якості "речових обтяжень " власності містять у собі "право проходження" за майном (право власності на нього); по-четверте, що вичерпує образом визначених законом як по видах, так і по змісту окремих прав; по-п'яте, звичайно підлягають офіційному закріпленню в державному реєстрі (оскільки мова найчастіше йде про права на нерухомості) Дзера О. В., Кузнєцова Н. С., Підопригора О. А., Щербина В. С., Боднар Т. В. Право власності в Україні: Навч. посіб. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / О.В. Дзера (ред.), Н.С. Кузнєцова (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2000. — с. 612..
Основною передумовою виникнення речового права на чужу річ є нагальна потреба певної особи скористатися чужою річчю чи майном для задоволення певних потреб, які ця особа не може задовольнити за рахунок власного майна. Право на чужу річ може виникнути і у разі необхідності надійно захистити свої права, наприклад, шляхом застави чи притримання.
Речове право на чужу річ може виникати на підставі закону, заповіту, рішення суду. Воно також може бути встановлено договором між особою, яка воліє скористатися чужою річчю, та особою, яка є власником даної речі. Проте, це договір не про право використання чужої речі (майна), а про встановлення речового права на пі речі.
Передусім речове право може бути встановлено законом, наприклад, законодавець може своїм законом встановити право певних осіб покласти електролінію, трубопровід, шляхопровід через чужі земельні ділянки. Законом встановлюється право користування житлом членів сім'ї власника цього житла, право збирати в лісі ягоди, горіхи, коріння тощо.
Власник майна може встановити речове право на використання свого майна після своєї смерті заповітом. Спадкоємцем заповідач може зазначити одну особу, водночас надавши іншій особі право обмеженого користування успадкованим майном спадкоємця Підопригода О. А., Боброва Д. В., Довгерт А. С., Кузнєцова Н. С., Луць В. В. Цивільне право: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. Ч. 1./ О.В. Дзера (наук.ред.). — К. : Вентурі, 1997. — с. 389-390..
У деяких випадках речове право на чужу річ може бути встановлено судовим рішенням. Новий ЦК України не визнав виникнення речового права на чужу річ за давністю. Але в житті такі ситуації виникають. Наприклад, сусіди власника земельної ділянки постійно ходили через неї до річки. Сусіди звернулися до суду і мотивували свої вимоги тим, що їх діди ходили через цю ділянку і вони мають право проходу. Суд може визнати вимогу сусідів обґрунтованою.
Речові права можуть припинятися: при поєднанні в одній особі суб'єкта речового права і власника майна (речі), обтяженого речовим правом Суханов Е.А. Понятие и виды ограничения вещных прав // Вестник Московского университете. Серия 11. Право. – 2002. - № 4. – с. 23.
. Особисті сервітути припиняються зі смертю особи, на користь якої було становлено сервітут. Речове право може бути припинено також законом або судовим рішенням.
Отже, з вище наведеного можна зробити висновок, що речовими правами на чуже майно визначаються такі права, які належать не тільки власнику, а й іншій особі, яка не має права власності на них, але може володіти і користуватися ними за власним бажанням.
1.2. Загальна характеристика правоволодіння чужим майном у праві Стародавнього Риму
Не зважаючи на те, що поняття володіння і власність використовуються в повсякденній мові як тотожні поняття, але володіння не є власністю. Це спеціальний термін який виражене визначення юридичного поняття.
Володіння - це історичний попередник права власності являються основою на якій виникає інститут власності. В стародавньому цивільному праві категорія володіння відповідала поняттю usus. Під ним розумілося користування річчю. Володар і власник поєдналися в одне ціле в цивільному праві і тоді говорили про володіючого власника. Користування річчю забезпечувало особі безпосереднє панування над нею.
Приблизно з III століття до н. е. стало формуватися поняття володіння в тій суті в якій панувала класична римська юриспруденція, тобто володіння пов’язане з правом власності.
Володіння (passessio) – це реальне володіння річчю з наміром відноситися до неї як до своєї, забезпечення юридичним захистом. Під владою мали розуміти фактичне положення в силу якої суб’єкт права утримує річ незалежно від того чи має він на це право. Таким чином володіння може бути слідством як власності, як і добросовісного набуття від не власника, а також в результаті договору найму, договору зберігання і протиправної дії (крадіжка).
На думку римських юристів юридичне володіння включало в себе два елементи: суб’єктивний та об’єктивний. Суб’єктивний – це реальне володіння річчю (carpus possessio). Об’єктивний – це намір володіння річчю (onimus possessio) Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2002. – с. 26-27..
1-й елемент (суб’єктивний) який лежав в основі володіння спершу означав наявність у власника чужої речі у домі чи дворі. В подальшому володіння пов’язане тим, що були різні речі, ця фізична дія втратила своє володіння і почало розумітися більш ширше.
2-й елемент (об’єктивний) юридичного володіння – це намір володіти річчю для самого себе коли володар відноситься до неї як до своєї і панує над нею як власник.
З джерела римського права витікає, що володарем була лише