Інтердикт для захисту особи, яка надаючи свою річ у володіння іншої особи до вимоги. Основою для пред'явлення цього інтердикту слугувала відмова особи повернути річ після першої вимоги господаря.

Публіціанівський позов надавався особі, яка була добросовісним господарем. Такою є особа, яка набула чуже майно. Умовами для надання такого захисту є :

2. Правове регулювання права володіння чужим майном в Україні

2.1. Дослідження правоволодіння чужим майном в праві Україні за радянських часів

З моменту встановлення радянської влади в Україні і проведення націоналізації землі та інших природних ресурсів було зруйновано підвалини існування речових прав, зокрема, й речових прав на чуже майно, особливо в галузі земельних відносин. Негативну роль щодо речового права в СРСР відіграла також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було замінено іншим, швидше соціально-політичним, ніж правовим — поділом речей на засоби виробництва і продукти споживання.

Як зазначав Д.Гєнкін Генкин Д.М. Право собственности в СССР. — М.: Юрид. лит., 1961. — с. 181-182., «радянське право не визнає окремого права володіння, а знає лише правомочність володіння, яка входить до змісту суб'єктивних прав», не заперечуючи тим саме доцільність відповідної можливості власника та утвореного від неї законного, титульного володіння — тимчасово отриманого невласником за договором, що автоматично залишало поза сферою правового регулювання, а, отже, і поза законом, цілий пласт фактичних відносин осіб з приводу речей. Домінантне становище зазначених категорій забезпечувалося збереженим і дотепер механізмом правового захисту — «власник може вимагати усунення будь-яких порушень права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння» (п. 2 ст. 48 Закону України «Про власність»); аналогічними власницьким абсолютними засобами від посягань з боку третіх осіб захищено і титульного володільця — «Положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоча й не є власником, але володіє майном... на підставі, передбаченій законом або договором» (п. 5 ст. 48 зазначеного Закону). Крім того, його належним чином захищено і від власника — у випадку недотримання останнім своїх обов'язків з договору, титульний володілець протягом терміну дії угоди управомочений вдатися як до речово-правових, так і до зобов'язально-правових механізмів впливу на правопорушника, що свідчить про альтернативність вибору найефективнішого позову, виходячи з конкретних обставин справи, та гарантує стабільність його правового статусу.

Що ж до незаконного (безтитульного) володіння, то за відсутності законодавчого визначення, зміст ст. 148 ЦК УРСР 1963 р. в контексті регламентації міри відповідальності за віндикаційним позовом, не залишає сумнівів у його існуванні та втіленні у двох взаємовиключаючих формах — добросовісній та недобросовісній, але не змінює ставлення до даної категорії як до персони non grata, позбавленої визнання та захисту. Відсутність відокремленого інституту володіння, застосування виключно петиторних позовів, скасування набувальної давності та непослідовне ставлення до незаконного володіння зумовили ситуацію, коли досліджуване явище немов би виноситься «за дужки», його наявність припускається, але про нього прямо не йдеться. Втім, і потреба в ньому до недавнього часу не була надто відчутною: адміністративні засоби захисту безтитульного володіння дієві лише за умови високого ступеня господарської самостійності суб'єктів та порівняно низької активності публічної влади у господарській сфері, внаслідок чого механізм державного втручання може бути задіяним лише на вимогу приватної особи Скловский К.И. Об идеологии защиты владения в современном гражданском праве / Проблемы современного гражданского права. — М., 2000. — с. 117..

Зрозуміло, що нічого подібного протягом тривалого часу у вітчизняній економіці не спостерігалося, тому заперечу-вальна позиція соціалістичної доктрини не може вважатися необґрунтованою. Але негативні наслідки радянського підходу не змусили себе довго чекати — в результаті виникли прогалини у речових відносинах, спровокувавши спрощення всієї системи речових прав. Зокрема, в разі непред'явлення власником віндикаційного позову про витребування свого майна з чужого незаконного володіння або при відмові в його задоволенні з підстав спливу терміну позовної давності, на боці фактичного утримувача виникає незаконне володіння без жодних перспектив перетворитися в подальшому на титульне або на право власності — відмова власникові в позові на практиці не є підставою набуття відповідного права іншою особою, а незаконно утримуваному майну присвоюється статус безхазяйного (п. 6.4 Роз'яснень ВАСУ «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом» № 01-8/98 від 31 січня 2001 р.), що, зрозуміло, не сприяє вільному використанню «задавненого майна», яке вибуває з обігу, назавжди позбавляючись оборотоспроможності через довічне відокремлення титулу, залишеного за власником, та неможливість повторного легального його виникнення у фактичного володільця.

Внаслідок одночасного скасування посесорного захисту безтитульне панування не захищається від протиправних посягань сторонніх осіб, а тому володілець не спроможний не лише вільно розпоряджатися річчю, а й забезпечити собі спокійне володіння та користування нею, а відтак «задавнене майно» перетворюється для нього на предмет постійного неспокою, господарська ефективність якого у більшості випадків виявляється