Окреслене становище яскраво ілюструє наявність у радянському праві принаймні двох значних цивілістичних прогалин, викликаних запереченням концепції володіння: по-перше, відсутності системи володільницького захисту, що легалізує можливість несанкціонованого насильницького відібрання майна у незаконного володільця без жодних правових наслідків для правопорушника; а, по-друге, реальності випадків довічного вибуття речей з обігу, позбавленого механізму повторного повернення до нього.

Тривалий час такі обставини як необмежена віндикація державного майна, поблажливе ставлення судів до поновлення термінів позовної давності, незначний розвиток господарського обігу дозволяли обминати проблему незахищеного незаконного володіння, що через належне доктринальне обґрунтування провідними фахівцями, насамперед Б.Черепахіним Черепахин Б.Б. Юридическая природа и основания приобретения права собственности от неуправомоченного отчуждателя // Уч. зап. Свердловского юридического института. — Т. 2. — Свердловск, 1947. — с. 104-105., відбилося у прирівнянні статусів добросовісного набувача та власника — відповідно до ст. 225 ЦК УРСР 1963 р. покупець — добросовісний набувач майна від невласника, ставав його власником, якщо не було підстав для задоволення віндикаційного позову, а саме якщо попередній власник за власною волею позбавився володіння ним, передавши за договором іншій особі, яка згодом неправомірно здійснила відчуження добросовісному набувачеві (ст. 145 ЦК УРСР). Конструкція обмеженої віндикації містила суттєвий недолік, юридичний парадокс, який зумовлював формально безпідставне виникнення права власності. Логічна неузгодженість ситуації полягала в тому, що через посередництво неуправомоченого відчужувана (законного володільця) правова підстава утримання речі переходила від колишнього власника до покупця, законний володілець передавав йому тим самим титул власності, якого попередньо для себе не набув, що безперечно є прикладом юридичної нісенітниці та прямого заперечення відомої з римських часів основоположної цивілістично-правової максіми, сформульованої Доміцієм Ульпіаном — «Nemo plus iuris ad alium transfere potest quam ipse habet» — «Ніхто не може перенести на іншого більше прав, ніж має сам». Тому найбільше, що від неуправоможеного на відчуження міг би отримати покупець, — це фактичну позицію володільця для давності, якої, як зазначалося, радянська доктрина не визнавала, з усіма небажаними наслідками, які з цього випливають.

Однак відрив від історичних підвалин не єдиний аргумент на користь заперечення усталеної конструкції, існує ще одна неспростовна теза — зміст ст. 225 ЦК УРСР суперечив загальним засадам регламентації правочинів і дану суперечність не було вирішено — відповідно до ст. 48 ЦК УРСР угода по відчуженню чужого майна, як така, що не відповідала вимогам закону, прямо визнавалася нікчемною при одночасному законодавчому санкціонуванні ст. 225 ЦК УРСР. Спираючись на наведену аргументацію, доходимо до закономірного висновку — продаж, здійснений невласником, не створюючи необхідного речового ефекту (перенесення права власності), має вважатися нікчемним, і яка б кількість угод на нього не спиралася в подальшому, всі їх належить визнавати недійсними з причини відсутності титулу в особи, яка початкове отримала річ. Хоча алогічність ситуації останнього часу і привернула увагу дослідників Підопригора О.А. Римська цивілістика і кодифікація цивільного законодавства України / 3б. ст. II Науково-практичної конференції, присвяченої пам'яті проф. К.Г. Федорова — Запоріжжя, 1997. — с. 7; Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — с. 58., намагань змінити її не було.

2.2. Аналіз права володіння чужим майном за новим цивільним законодавством України

Слід відзначити, що у новому ЦК України досить детально врегульовані права на чужі речі. Зокрема щодо прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), а також право володіння.

Ведучи мову про володіння як правову категорію необхідно розрізняти "право володіння" як елемент права власності та як вид права на чужі речі (відповідно до концепції нового ЦКУ) і "володіння" або ж ближче до традицій української правничої термінології — "посідання" як особливе (окреме) речове право.

Володіння (посідання) як самостійне речове право являє собою фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти ними для себе. Таким чином, володіння (посідання) містить два елементи: об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір володіти ним для себе).

При цьому фактичне володіння речами має бути стабільним (тобто існувати протягом досить тривалого часу) і безперервним. Слід зазначити, що це поняття тлумачиться вельми широко. Зокрема у цивілістиці з часів римського права традиційно вважається, що фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ безпосередньо знаходиться у володільця, а й у будь-якому випадку, коли володілець не втрачає контролю над об'єктом володіння.

Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця). Водночас невірним видається ототожнення ставлення посесійного і власницького Гpажданское пpаво Укpаины: [Учеб. для вузов системы МВД Укpаины]: В 2 ч. Ч.1 / Ун-т внутp. дел; Под pед. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. — Х.: Основа, 1996. — с. 315.. Посесійне ставлення (ставлення особи як володільця до речі) характеризується, як вже зазначалося, наміром володіти річчю для себе, а не наміром вважати її своєю власністю. У другому випадку особа вважає себе не просто володільцем, а власником речі. У сукупності із законним володінням річчю намір (воля) вважати себе власником речі має давати в результаті не володіння (посідання), а право власності.

Крім того, оцінюється (або має оцінюватися) ставлення особи не до будь-якого, а лише до законного володіння речами.

Для того, щоб визначити значення цього