У свою чергу, незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний володілець знає або повинен знати про те, що володіє річчю незаконно. Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володіння підпадають під поняття "володіння" ("посідання") як інститут речового права. Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим інститутом, а лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна).

У своїх основних характеристиках володіння (посідання) нагадує право власності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, які можуть бути власниками; його об'єктом є майно, що може стати об'єктом права власності.

Водночас ці дві категорії не можна плутати. Право власності є видом прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння (посідання) — відображає фактичний стан речей, а не право на речі. Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи напрацювали короткі, але точні формули для характеристики вказаних понять: право власності — "я маю право на річ", володіння — "я маю річ".

Відповідно відрізняються також їх зміст і підстави виникнення. Змістом права власності є правомочності володіння, користування, розпорядження майном. Зміст володіння (посідання) полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі зазначені можливості тлумачаться як фактичні стани і не оцінюються як суб'єктивні права.

Володіння (посідання) може виникнути: 1) внаслідок заволодіння майном (первинне встановлення володіння, встановлення володіння уперше);
2) внаслідок передачі володіння майном від однієї особи до іншої (похідне володіння).

Припиняється володіння (посідання) внаслідок втрати одного з елементів — об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).

Захист законного володіння здійснюється таким же чином, за допомогою тих же позовів, що і право власності.

Захист незаконного добросовісного володіння здійснюється проти третіх осіб таким же чином, як захист права власності, а проти власника — можливістю протиставлення позову заперечення про добросовісність і відплатність набуття володіння.

Спеціальні можливості захисту законного володіння існують проти недобросовісного незаконного володільця. Вони встановлені ст.400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно не тільки власнику, а й будь-якій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору чи закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом строку позовної давності, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких вимог.

У радянському цивільному законодавстві володіння регламентувалося лише у загальному вигляді і головним чином стосовно захисту права власності (ст.145 ЦК 1963 р., ст.ст.48-50 Закону "Про власність").

Слід відзначити, що врешті-решт у ЦК 2003 р. було закріплене тлумачення володіння як права володіння чужим майном, тобто як виду прав на чужі речі. Цьому інституту присвячена гл.31, яка має назву "Право володіння чужим майном".

Як випливає з положень ЦК, під правом володіння чужим майном мається на увазі лише те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або особою, якій майно було передано власником, а також з інших підстав, встановлених законом (ст.398). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу (титул). Тому воно іменується також титульним володінням. Водночас у ч.3 ст.397 ЦК згадується фактичне володіння майном і зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Постає питання про співвідношення цих понять.

Фактичне володіння охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже, фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст.397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, яке досить легко може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його набуття володільцем (тримачем).

ЦК розрізняє поняття "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі у певної особи, яка її тримає. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч.2 ст.397 і ст.398 ЦК; фактичному — чч. 1, 3 ст.397, ст.400 ЦК та інші Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – с. 337..

Звідси випливає, що поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків законного володіння чужим майном, тобто такого, що має достатню правову підставу.

Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Вказане не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.

Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.

Зміст права володіння