КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

"Конституційні права"

Зміст

ВСТУП

Ядром, системоутворюючим елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи і обов’язки людини і громадянина. В правах, свободах і обов’язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов’язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.

Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа. Природні (особисті) права і свободи людини надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні. Конституція України у ст. 3 визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини. Одним з найголовніших природних прав людини є право на життя, проголошене у с. 27 Конституції України.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні.

Головною метою даної роботи є розгляд окремих прав та свобод людини та громадянина, які закріплені в Конституції України.

1. Cвобода думки і слова

Право людини на свободу слова — це найважливіші невід’ємні якості людини, нематеріальні основи її вчинків і дій. Це підтверджує відомий філософський вислів: „якщо я думаю, це означає, що я існую”. Свобода слова тісно пов’язана з демократією: брак її чи заборона означає не існування чи обмеженість демократичності держави й суспільного життя [5, с. 132].

Право на свободу думки і слова (ст. 34 Конституції України) є одним із найсуттєвіших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів.

Ці конституційні положення відповідають Міжнародному пакту про громадянські і політичні права, де зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на вільне вираження свого погляду (статті 18, 19). Останнє включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.

Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів, (п. 1 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини). Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіо-, теле- або кінопідприємств [4, с. 90-91].

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що суперечать інтересам національної безпеки, територіальної цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо [7, с. 82-83].

Стаття 34 Конституції тісно взаємодіє зі статтями 21, 23, 31, 32, 35. До того ж її можна розглядати як певний розвиток і конкретизацію положення ч. 3 ст. 15, що забороняє здійснення в Україні цензури. Вона гарантує духовну і творчу свободу, не обмежену ніякою обов'язковою ідеологією. Положення статті гарантують доступ до засобів масової інформації політичним партіям і рухам, громадським організаціям, профспілкам, кожній окремій людині. Ніхто не може бути примушений до зміни чи висловлювання своїх поглядів і переконань. Дана стаття вміщує вимоги щодо попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються засобами масової інформації, та заборону поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю.

Під інформацією законодавець розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Існують різні види інформації, серед яких слід виділити такі: статистична, масова, про діяльність державних органів влади і місцевого самоврядування, правова, про особу, довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна.

Свобода думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань лише тоді дістають право на існування, коли вони спираються на право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію в будь-який спосіб на свій вибір. Це право забезпечується розгалуженою й розвинутою в державі системою засобів масової інформації, в першу чергу вітчизняних, а також можливістю особи отримувати інформацію з різних джерел.

Враховуючи значення інформації в життєдіяльності суспільства, встановлюється певний режим доступу до неї - передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. В цьому плані інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом (остання поділяється