сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. У ст. 8 Закону України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р. обумовлено, що нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані дотримуватися таємниці цих дій. Обов'язок додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про ці дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються лише на письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами. Професійними таємницями вважаються також таємниці: сповіді, довіреної священнослужителю; судового захисту; попереднього слідства; усиновлення та інше.
Конституція передбачає право кожного громадянина на ознайомлення з інформацією про себе, яке пов'язане з діяльністю не тільки органів державної влади, місцевого самоврядування, а й установ і організацій всіх форм власності. Відповідно до ст. 31 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. громадяни мають право доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо. Органи державної влади, місцевого самоврядування, установи і організації, які мають інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безпосередньо і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї [8, с. 101-102].
Відмова в доступі до такої інформації або приховування її, незаконне збирання, використання, зберігання чи її поширення можуть бути оскаржені до суду. Гарантія на судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію та вимагати вилучення будь-якої інформації підкріплюється вимогами ст. 49 Закону України "Про інформацію". Право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої інформації, міститься у статтях 440 і 440 Цивільного кодексу.
Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є складовою частиною прав людини, пов’язаних з її свободою, гідністю, невтручанням в особисте і сімейне життя. Загальновідомою є англійська сентенція „Мій дім – моя фортеця”, що відображає право людини вільно володіти житлом та його недоторканністю. [5, с. 132].
Право на недоторканність житла узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, за яким ніхто не може безпідставно або незаконно посягати на недоторканність житла (ст. 17). Недоторканність житла є одним із проявів недоторканності особистого життя. Поняття житла у даному разі підлягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у повсякденному житті. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо [6, с. 275].
Конституція захищає власника житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших посягань з боку службових осіб та окремих громадян.
Стаття 30 Конституції передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчити факти і результати проведення обшуку та огляду майна.
Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які проживають за договором найму. При цьому житлом визнається і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність поширюється на особисті речі та папери, що виключає незаконні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках незгоди інших проживаючих.
Безперечно, у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку [4, с. 83-84].
Недоторканність житла забезпечується системою особливих гарантій, переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення цього права передбачена кримінальна відповідальність. Порядок, підстави, процедура обшуків та інші дії, причетні до сфери права недоторканності житла особи, визначені у ст. 177 Кримінально-процесуального кодексу України.
Конституція сприйняла положення ст. 12 Загальної декларації прав людини, яка проголосила, що ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на таємницю його кореспонденції. В ній конкретизовано основні форми кореспонденції: телеграфна, листування, телефонні розмови та інша кореспонденція. Під визначення "інша кореспонденція" може бути віднесена, наприклад, електронна пошта. Таємниця кореспонденції належить до особистих таємниць людини.
Право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на недоторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідомлень виходить за межі приватного життя і значною мірою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.
На сьогодні зазначена гарантія передбачена чинним законодавством, гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. Зокрема, ч. 2 ст. 14 Кримінально-процесуального кодексу України вказує, що