КУРСОВА РОБОТА

на тему:

"Правове положення слідчого в кримінальному процесі"

Зміст

Вступ

Найважливішим засобом проведення в життя державної політики боротьби зі злочинністю є кримінально-процесуальне законодавство, що безперервно розвивається з урахуванням специфіки суспільних відносин і на кожному історичному етапі має свої перспективи. З подальшим удосконаленням кримінально-процесуального законодавства увага процесуалістів має бути зосереджена на проблемах підвищення ролі кримінального судочинства в боротьбі зі злочинністю. У зв'язку з цим заслуговують розгляду питання, що порушувалися в літературі протягом усього становлення досудового слідства, а саме: про процесуальне положення слідчого, про місце слідчого апарату в системі органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, а також про створення єдиного слідчого апарату, тобто питання про реорганізацію слідчого апарату в системі правоохоронних органів країни.

Проблемам діяльності слідчих чимало уваги приділяється в юридичній літературі. Однак вони й досі лишаються невирішеними.

Упродовж дванадцяти років (1986-1997) в Україні було зареєстровано 5 млн. 850 тис. 103 злочини, засуджено до різних видів кримінальних покарань 251 тис. 689 осіб. При цьому в середньому за рік до позбавлення волі засуджували 486 тис. осіб (35% від усіх покарань) [10, с. 97-98].

Такі масштаби кримінальних репресій не можуть сприйматись позитивно. Вражають такі цифри: якщо на 100 тис. населення кількість ув'язнених осіб становить: у Словенії — 40, Італії — 50, Норвегії та Фінляндії — 55, Данії — 65, Франції — 90, Німеччині — 96, то в Україні — 415, що трохи менше, ніж в одній з найкриміналізованіших країн — США — 645.

Безпрецедентне зростання злочинності за останні десять років обумовило неабияке збільшення навантаження на слідчих. За даними ГСУ МВС України у провадженні слідчих тільки органів внутрішніх справ України 2000 р. перебувало 460 тис. 687 кримінальних справ, а до судів направлено 185 тис. 391 кримінальну справу, з них на додаткове розслідування повернуто 7,07% справ.

Реальне навантаження на одного фактично працюючого слідчого більш ніж у 3,5 раза перевищує науково обґрунтовану норму. Слідчі, окрім того, наштовхуються на значні матеріальні труднощі в організації своєї роботи.

З іншого боку, слідчий є учасником кримінального процесу, перебуває в епіцентрі суперечностей сторін. Будь-які його дії стають об'єктом пильного вивчення учасниками кримінально-процесуальних правовідносин: нагляд за його діями здійснює прокурор, їх контролюють суд, начальник слідчого підрозділу, обвинувачений та захисник, а також потерпілий.

Ці реалії призвели до падіння престижу професії слідчого серед юристів. Станом на 2001 р. лише 65% фахівців слідчого апарату органів внутрішніх справ мають вишу юридичну освіту [11, с. 46]. Залишається значною плинність кадрів. У 2000 р. на службу до слідчих підрозділів були прийняті 924 особи з вищою юридичною освітою, а звільнені — 1254.

Для розв'язання багатьох проблем розслідування необхідно вжити заходів щодо вдосконалення організації та процесуальної форми діяльності слідчого, щодо поліпшення кримінальної політики взагалі, вдосконалення організації слідчих підрозділів та статусу слідчого.

Об'єктом дослідження курсової роботи є слідчий у кримінальному процесі.

Предметом дослідження курсової роботи є правовий та процесуальний статус та різноманітні за своїм змістом й обсягом функції та взаємозв’язки слідчого з іншими суб’єктами кримінального процесу.

Основна мета курсової роботи полягає в комплексному вивченні та дослідженні правового статусу, повноважень і функцій слідчого у кримінальному процесі, значення його процесуальної самостійності.

1. Завдання органів досудового слідства та принципи їх діяльності

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124 Конституції України). Проте всебічність, повнота і об'єктивність розгляду кримінальної справи в суді та її вирішення потребують великої і кваліфікованої підготовчої роботи. Тому за законом (ст. 111 КПК) переважна більшість кримінальних справ повинна проходити стадію досудового слідства. Винятком можуть бути лише справи приватного обвинувачення та справи з протокольною формою досудової підготовки матеріалів (ч. 1 ст. 27, ст. 425 КПК), у яких досудове слідство провадиться тільки у випадках, коли злочин вчинено неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, а також коли це визнає за необхідне прокурор чи суд.

Називаючи розслідування досудовим, законодавець тим самим вказує на його співвідношення з основною частиною судового розгляду — слідством судовим, бо тільки на основі тих доказів, які були розглянуті там, суд вирішує справу (ч. 2 ст. 323 КПК). При цьому суд може не погодитися з оцінкою органів досудового слідства зібраних ними у справі доказів, доповнити доказовий матеріал як за власною ініціативою, так і з ініціативи учасників судового розгляду. Та це не означає, що стадія досудового слідства зовсім позбавлена самостійного характеру. Вона має чітко окреслені межі в системі кримінального процесу — від постанови про порушення кримінальної справи до винесення рішення, яким завершується провадження розслідування; свою процесуальну форму та свій зміст, що визначаються її завданнями.

Змістом даної стадії є регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання й досудового слідства по встановленню обставин вчинення злочину (суспільне небезпечного діяння), осіб, причетних до його вчинення, по припиненню і запобіганню вчинення злочинів.

Цей зміст зумовлений конкретними завданнями досудового слідства. Зауважимо, що закон (ст. 2 КПК), визначаючи завдання кримінального судочинства, не виокремлює якісь із них як другорядні для органів досудового слідства, тобто в кінцевому підсумку відповідальність за правильне вирішення кримінальної справи в суді лягає і на орган дізнання, слідчого, прокурора. Згідно з ч. 1 ст. 22 КПК суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин