Письмові доручення слідчих органу дізнання про виконання оперативно-розшукових або слідчих дій повинні бути обов’язковими і підлягати виконанню у десятиденний строк, який може бути продовжений слідчим за поданням органу дізнання, але не пізніше місячного строку. У разі їх невиконання або несвоєчасного і неякісного виконання за постановою слідчого керівництво органу дізнання вживає до винних осіб заходів дисциплінарного впливу.

Ніхто без дозволу слідчого не має права розголошувати дані досудового слідства у кримінальній справі, що перебуває в його провадженні, до закінчення цього слідства. Слідчий самостійно визначає обсяг інформації у кримінальній справі, яка може бути розголошена.

Порушення таємниці слідства обов’язково повинне тягнути за собою відповідальність згідно з законом.

Вчинені у зв’язку зі службовою діяльністю слідчого посягання на його життя і здоров’я, знищення чи пошкодження його майна, погроза вбивством, насильством чи пошкодженням майна слідчого, образа чи наклеп на нього, а також посягання на життя і здоров'я близьких родичів слідчого, погроза їм убивством, насильством чи пошкодженням майна повинні тягнути за собою відповідальність згідно із чинним законодавством України.

Слідчий обов’язково повинен мати право оскаржити до суду прийняте щодо нього рішення посадових осіб, якщо вважає, що вони обмежують його професійні та особисті права, принижують його честь і гідність.

3. Процесуальна самостійність слідчого та її значення для забезпечення законності в кримінальному процесі

Однією з гарантій встановлення об'єктивної істини у справі є забезпечення справжньої процесуальної самостійності та незалежності слідчого і особи, яка провадить дізнання. Для цього, на наш погляд, необхідно створити єдиний незалежний орган (комітет). Підрозділи боротьби з організованою злочинністю, карного розшуку, боротьби з економічною злочинністю та інших оперативних служб мають бути об'єднані в єдину організацію - кримінальну міліцію. На слідчих та працівників кримінальної міліції доцільно поширити статус недоторканності аналогічно статусу недоторканності суддів та народних депутатів.

Поряд з цим, ч. 5 ст. 114 КПК України слід було б доповнити таким положенням: «Невиконання законних вказівок, розпоряджень, вимог та постанов слідчого тягне за собою накладення штрафу в сумі до п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, якщо такі дії не тягнуть за собою інших, передбачених законодавством, більш тяжких санкцій. Штраф накладається судом за поданням керівника слідчого відділу» [19, с. 125].

Якщо проаналізувати Закон України “Про прокуратуру”, а також ст.ст. 227—231 КПК України, то можна помітити, що прокурорський нагляд давно перетворився в механізм управління слідчим. Прокурор, відзначав М. С. Строгович [18, с. 216], не тільки спостерігає за дізнанням і слідством, але і має вирішальну владу з усіх питань розслідування справи.

На сьогодні реалізація проголошеного законом принципу процесуальної самостійності та незалежності слідчого і особи, яка провадить дізнання, стає проблематичною в силу протирічних даному принципу законоположень, які визначають статус прокурора. Наприклад, закон наділяє прокурора (ст. 227-230 КПК України) командно-розпорядчими функціями по відношенню до слідчого та особи, яка провадить дізнання.

Вказівки прокурора органам досудового слідства носять обов’язковий характер, їхнє невиконання служить однією з підстав для повернення справи на додаткове розслідування. Після декількох повернень такі справи найчастіше припиняються по надуманих підставах, оскільки минули передбачені законом терміни слідства. Більш того, прокурор вправі змінити чи скасувати обраний слідчим запобіжний захід, вилучити справу в одного слідчого і передати іншому, а у випадку незгоди з обвинувачувальним висновком - скласти новий обвинувачувальний висновок; при цьому раніше складений зі справи вилучається (ст. 230 КПК України).

Реалізація цих положень на практиці викликає низку питань та проблем. По-перше, чому слідчому надане право суперечити вказівці прокурора про притягнення особи як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та про обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи (ч. 2 ст. 114 КПК України), а особа, яка провадить дізнання, позбавлена такого права та зобов'язана беззастережно виконувати всі письмові вказівки прокурора? По-друге, чому слідчий наділений правом оскаржити вказівки про кваліфікацію дій обвинуваченого та позбавлений права на оскарження вказівок про арешт, затримання підозрюваного або про звільнення його з-під варти? Знайти логічні пояснення даним колізіям важко. Більше того, на практиці зустрічаються й іншого роду гострі кути процесуальних правовідносин. Наприклад, прокурор дає реально нездійсненні вказівки. Їх невиконання слугує підставою для повернення справи на додаткове розслідування. В результаті після неодноразових направлень справи на додаткове розслідування та у зв'язку із закінченням строку слідства справи з такого роду вказівками закриваються, а законні права та інтереси інших учасників процесу аморально ігноруються.

Проте прокурор виявився наділеним не тільки правом керувати слідчим та особою, яка провадить дізнання. Він наділений рядом таких прав, які важко пояснити як з позицій чинних принципів кримінального процесу, так і з позицій закономірностей пізнавальної діяльності або законів логіки [7, с. 23-26]. Наприклад, прокурор має право вилучити з кримінальної справи обвинувальний висновок слідчого та скласти новий або закрити справу (ст. 230 КПК України).

За прокурором має бути закріплено не право давати слідчому та особі, яка провадить дізнання, обов'язкові до виконання вказівки, а право вносити свої пропозиції по розслідуванню та відміняти незаконні рішення слідчого або органу дізнання, в тому числі й незаконні рішення, пов'язані із збиранням або дослідженням доказів. Ст. 230 КПК України було б доцільним відмінити.

Час вимагає зміцнення принципу процесуальної самостійності та незалежності слідчого.

Згідно