До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки та піклування за спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтереси дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, бажанням врахувати національні традиції тощо. Після досягнення дитиною семирічного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. Якщо батьки проживають окремо, той з них, із ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Питання вирішується органами опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини та з її згоди, якщо вона досягла семирічного віку.

При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов'язки, набуті фізичною особою під попереднім ім'ям, зберігають чинність. Водночас про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та боржників. Цивільне законодавство не передбачає спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивільним правом, а відтак спричиняти наслідки, встановлені [2, ст.ст.13, 15-23].

3. Місце проживання фізичної особи

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором [2, п.5 ч.1 ст.532], місця відкриття спадщини [2, ст.1221], для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою [2, ст.ст.43, 46].

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма ЦК грунтується на положенні ст.33 Конституції, згідно з яким кожний, хто законно перебуває на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання. Варто звернути увагу на те, що ст. 33 Конституції розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи — це те місце, де вона знадиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо). Фізична особа може проживати постійно в якомусь одному місці, але може мати кілька місць проживання [2, ч. 6 ст.29]. У такому разі правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридичне значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виникла суперечка.

З метою забезпечення умов стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов'язків щодо інших суб'єктів права встановлена їх реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо остання грунтується на так званій дозвільній системі і має за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації — фіксувати перебування фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування.

Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку. Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи. Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, за винятком обмежень, встановлених законом [2, ч.2 ст.29].

Тут варто звернути увагу на певні розбіжності в підходах до вирішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості проживання неповнолітніх окремо від їх батьків, усиновлювачів, опікунів. Проте перевагу мають норми ЦК як основного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи [2, ч.1 ст.29].

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) чи організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, які проживають окремо, визначають, з ким з них проживатиме дитина, шляхом угоди між ними. Якщо вони не дій шли згоди, спір вирішує суд, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей [3, ст.160].

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального закладу або закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідного органу, який виконує щодо неї функції опікуна.

4. Поняття та елементи дієздатності фізичної особи

Для того, щоб мати можливість самостійно створювати для себе цивільні права і обов'язки, фізична особа має бути не тільки правоздатною, а й дієздатною.

У найпростішому вигляді дієздатність як правова категорія може бути визначена як здатність особи своїми діями набувати прав та обов'язків. Вона може