Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом (ст.1217 ЦК України). На них ми зупинимось у наступному розділі.

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст.1218). Проте права і обовязки, які, за своєю природою, нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, не входять до складу спадщини, це зокрема (ст.1219 ЦК України):

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

Згідно статті 1223 ЦК України Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті (ч.1).

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 Цивільного Кодексу (ч.2)..

Як ми бачимо із даної статті право на спадкування мають особи, які або зазначені в заповіті, або за законом. Тому розгляд питань спадкування за заповітом і законом має одне з приорітетних значень. У звязку з чим ми ці питання розглянемо окремо, в наступному розділі.

2. Спадкування за законом и заповітом

Ще до недавна в нашій країні більшість науковців вважали, що “в Україні основним видом спадкоємства, на відміну від інших країн, є спадкування за законом. Це можна пояснити тим, що донедавна у нас не існувало приватної власності, кількість об”єктів, що знаходились в особистій власності громадян, була незначною, і суспільно-економічний устрій країни не стимулював переходу спадкоємства за заповітом” Нотаріат України. Навчальний посібник.Л.К.Радзієвської. К, 2000. С.204-205.

Сьогодні, з прийняттям нового Цивільного кодексу України, при вирішенні питань успадкування, в першу чергу прозгляждається заповіт, адже в ньому виражена воля (бажання) спадкодавця і саме вона є основою (при наявності заповіту) для вирішення “долі” спадщини. І це зрозуміло, адже право розпорядження своєю власністю є невідємним правом громадянина і чому суспільство може скасувати це право, якщо громадянин помер.

Таким чином, в праві спадкування за заповітом виражене невідємне право особи на розпорядження своєю власністю, що гарантоване такій особі конституцією, а визнання заповіту суспільством є визнанням громадянських прав і волі (законної звичайно) цього громадянина.

Згідно статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Причому право на заповіт здійснюється особисто. А вчинення заповіту через представника не допускається. Сам же заповіт Кодекс визначає як - особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст.1213).

Само собою зрозумілим є право заповідача самому призначати спадкоємців (інакше втрачається сам сенс спадкового права).

Статтею 1235 ЦК України визначено, що:

1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Звичайно, певний гарантований обсяг прав певних осіб, близьких заповідачу, що не взмозі самі захистити себе, гарантує їм держава. Тому заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини (ст.1235)..

Таке право на обов’язкову частку у спадщині мають (ст.1241):

1. Неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

2. До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

3. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку.

Визначаючи спадкоємців заповідач має і право самостійно визначати обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом кожним із спадкоємців (ст.1236).

Крім того, що заповідач визначає обсяг, він може накласти на спадкоємців, для отримання заповіту певні умоови (ст.1242):

1. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.

2. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ (ст.1237)..

Частина спадщини, що не