Поняття і природа юридичної деонтології

План

Вступ

Правова культура людини - це міра пристосованості її до законів природного права. Специфічним видом правової культури людини є професійна культура юриста, її можна визначити як міру пристосованості юриста до законів, які сама природа створила для того, хто бере на себе соціальну роль юриста.

Професійна культура юриста в такому розумінні не є тотожною його юридичним знанням - це різні речі. Різниця між ними полягає в тому, що професійна культура юриста - це єдиний засіб, який здатен забезпечити використання своїх професійних знань на службі Закону, а не супроти нього.

Відсутність сьогодні в Україні належного правового порядку вказує на гостру потребу нашого суспільства в забезпеченні правової культури громадян, і особливо професійної культури юристів.

Одним із найважливіших засобів забезпечення професійної культури юриста є юридична деонтологія. Юридична деонтологія - це галузь науки (і відповідна їй учбова дисципліна), що вивчає обов'язки, котрі накладаються на юриста у зв'язку з його професійною діяльністю.

1. Визначення деонтології

Відомо, що деонтологія, а тим більше - юридична деонтологія як наука виникла порівняно недавно.

Залежно від професії існують різні види деонтології. На сьогодні в Україні найбільш розроблена (досліджена) медична деонтологія. Напевно, причина у тому, що найбільш цінним для людини є її життя, здоров'я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від виконання ними професійного обов'язку. Юристи мають справу з аналогічними цінностями, у їхніх руках - доля людини. Але правнича деонтологія перебуває лише на початковій, дискусійній стадії дослідження.

За словником іншомовних слів, «деонтологія - це розділ етики, що вивчає проблеми обов'язку, сферу обов'язкового, всі форми моральних вимог та співвідношення їх».

Слово «деонтологія» грецького походження. Його вперше ввій англійський філософ права Ієремія Бентам у праці «Деонтологія» (1834 р.). Деонтологія, основи якої досліджував Бентам, є вчення про професійні обов'язки і врахування результатів їх виконання людиною. У кожній дії важливий результат, вчить Бентам, тобто та користь, яку дія приносить. Як зазначає В. Г. Сокуренко, початок користі (за Бентаном) становить основу деонтології.

Сокуренко В. Г. започаткував дослідження ідей (засад) правничої деонтології. У вступі до монографії А. М. Савицької («Возмещение ущерба, причиненного ненадлежаним врачеванием» (1982 р.) він розглядає медичну деонтологію з позиції юриста, права і моралі. Вчений зробив спробу розробити основні вимоги до професійно-правових обов'язків юриста, аналогічно вимогам, які стосуються лікаря.

У другій половині 80-х рр. вперше була запроваджена навчальна дисципліна «Деонтологія», її започаткував проф. В. М. Горшеньов у Харківському юридичному інституті як пропедевтична, вступна, можливо й експериментальна. У 1988 р. видано відповідний навчальний посібник.

По суті погляди на правничу деонтологію, викладені професорами В. Г. Сокуренком та В. М. Горшеньовим, - діаметрально протилежні. Якщо перший приділяє основну увагу внутрішнім процесам, які відбуваються у юриста при виконанні службового обов'язку, то другий - здебільшого надає перевагу зовнішнім.

Існування різних підходів до деонтологічних проблем - безумовно збагачують правничу науку, роблять її більш змістовною, ґрунтовною.

Передусім, досліджується етимологія слова «деонтологія». Так, «онтологія» (від грец. - ontos - суще а deon (deontos) - потрібне, необхідне і логія - слово, поняття, вчення) - це розділ філософії, вчення про буття (на відміну від гносеології - вчення про пізнання, в якому досліджуються всезагальні основи, принципи буття, його структура і закономірності). Якщо для онтології важливий хід думок у минуле, до початку створення (утворення), то для деонтології - хід думок у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Онтологія відображає внутрішні процеси минулого, а деонтологія - внутрішні процеси теперішнього й майбутнього. Для належного й потрібного найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що найбільш знаходить свій вияв у обов'язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов'язок - поняття ширше від всіх інших, оскільки основними тут є внутрішні процеси - думки, а не дії. Тобто з почуття обов'язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характеризуються високою якістю.

Поняття юридичної, правничої деонтології

У даний час поширені такі терміни: «правнича деонтологія», «правова деонтологія», «юридична деонтологія». Вважає&Шг-що прикметник «правова» - не зовсім точно відображає наші міркування, оскільки не відображає виду норм: духовних, моральних, позитивних та ін. «Юридична» - більш стосується лише особи юриста, без врахування процесу правотворчості, який відбувається у багатьох випадках без волі юриста.

Мабуть, найбільш вдалою є назва «правнича деонтологія». У слові «правнича» суфікс - нич викликає певну внутрішню асоціацію, приємність, ніжність, ніби нагадує про внутрішні процеси'дії права, яке покликано забезпечувати свободу волі людини. Але право діє в особі людини, а слово «правнича» підкріплює дієвість права (почуттєвого) у поведінці юриста, його свідомості (правовій); внутрішній голос (наказ, імператив).

Сучасні дослідники правничої деонтології часто змішують цю науку із іншими, зокрема з правничою етикою та професійною культурою юриста (правничою культурою). На наш погляд, хоча ці науки тісно пов'язані між собою, проте вони суттєво відрізняються одна від одної. Тому варто окремо розглянути спільні та відмінні риси цих трьох наук.

Так, для цих юридичних наук спільним є предмет дослідження: особа юриста, його професійні дії. Кожна з наук по-своєму підходить до формування юриста як головного суб'єкта права, до пізнання ним правового явища