Вказані науки мають в основному спільні компоненти, деякі спільні принципи та функції. Так, якщо внутрішні аспекти субкультур, які мають відношення до правничої деонтології, притаманні правничій деонтології, а зовнішні аспекти цих же культур - правничій етиці, то обидва аспекти - властиві правничій культурі.

Ці науки нормативні. Для кожної з них важливо дотримувати певних норм поведінки, певних професійно-юридичних постулатів, загальновизнаних культурних парадигм. Ці норми спрямовані на особу юриста, його професійно-правомірну поведінку, на поліпшення взаємовідносин тощо. Як правило, досліджувані науки мають здебільшого одні й ті ж джерела норм і водночас служать джерелами норм одна для одної.

Юридичну деонтологію характеризує інтелектуальна діяльність юриста, його думки, впливи (внутрішніх аспектів) всіх можливих видів культур, субкультур, У той же час для правничої етики, хоча й € важливою інтелектуальна діяльність юриста, проте оцінка її здійснюється за його службовими діями. Ці дії відображають зовнішні аспекти тих же видів культур (субкультур). Правнича культура вбирає у себе як інтелектуальну, так і фізичну діяльність юриста. Зокрема, до останньої відносять різні практично-професійні навички: культуру фізичного затримання правопорушника, вміння водити службовий автомобіль, майстерність у веденні службової документації тощо. Тобто, для правничої культури важливі думки й дії. Тут мають значення і такі фактори: час, спритність, обсяг дій, простір, залучення інших осіб їх кількість), активність рухів.

Можна сказати, що юридична деонтологія відповідає на запитання: як, що, де, коли (в мисленні).

Промінна деонтологія, призвана деонтологізувати правничу етику й правничу культуру юриста, консолідувати їх, зробити більш духовними, душевними, свідомими, чуттєво-нормативними, а, можливо, й більш гуманними. Тобто, в усі практичні дії юриста повинна вкладатися душа, душевне тепло. Таку функцію й виконує правнича деонтологія, яка є своєрідним виміром правничої етики й правничої культури юриста.

У науковій літературі виявляються різні підходи щодо визначення юридичної деонтології. Так, В. М. Горшеньов та І. В. Бенедик визначили правничу деонтологію як галузь юридичної науки, що узагальнює (інтегрує) систему знань про мудрість спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці, тобто науку про пошук атмосфери необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає свої професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації ними свого правового статуту.

О. Ф. Скакун і І. М. Овчаренко зазначають, що правнича деонтологія - галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою знань про кодекс професійної поведінки юриста. Цю дефініцію автори розглядають: у вузькому значенні - як науку про застосування загальних норм моралі у специфічних умовах діяльності юристів - професіоналів; у широкому - як науку, Щр аналізує поряд з моральними, психологічні, політичні, професійні, етичні, естетичні вимоги, які регламентують ставлення спеціаліста до об'єктивної праці -клієнта, а також до своїх колег, і забезпечують в цілому режим найбільш оптимальної і гарантованої поведінки осіб у стані їх взаємозалежності С. Д. Гусарєв, О. М. Карпов солідаризуючись з О. В. Шмоткіним, вважають, що під юридичною деонтологією доцільно розуміти систему загальних знань про юридичну науку та юридичну практику, вимоги до професійних та особистих якостей юриста, про формування цих якостей.

Аналіз наведених дефініцій юридичної деонтології дозволяє згрупувати основні позиції у чотири групи:

1) кодекс професійної поведінки, професійний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпраця з колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість спілкування;

2) відомості (система знань) про правознавство;

3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;

4) ставлення до професійної діяльності, мистецтво прийняття правильного рішення.

Розуміння юридичної деонтології можна сформулювати у двох положеннях. Доцільно розглядати правничу деонтологію по-перше - як вступ до спеціальності, метою якого є навчити студента вважати совість (сумління), справедливість головним критерієм, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого обґрунтованого юридичного рішення; по-друге - як вступ до філософії права.

Правнича деонтологія досліджує ще й такі проблеми: пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку у правових явищах; пошуки та встановлення об'єктивної істини у правовому явищі самим юристом (а не іншими установами, особами); використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об'єктивної оцінки правової ситуації.

Всі ці положення доцільно досліджувати з позиції філософії права, культурології права, соціології права, юридичної психології, теорії держави і права та інших наук. Тут виявляється зв'язок правничої деонтології та суспільних наук.

Отже, правнича деонтологія - це філософсько-правова наука про пізнання юристом у правових явищах сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює передумови формування особистісних норм професійної поведінки і мотиви їх вибору з метою формування внутрішнього переконання, встановлення об'єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення.

3. Принципи і функції юридичної деонтології

Юридична деонтологія ґрунтується на відповідних принципах. Ці принципи (гуманність, справедливість, милосердя тощо) співпадають в основному з принципами професійної етики юриста. Але є і свої власні принципи.

Так, основним принципом правничої деонтології є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов'язково правову норми, які регулюють всю життєдіяльність особи. Йдеться про загальноприйняті моральні норми, особливо власні норми юриста, які він виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення правничої деонтології стосуються кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує свою