Історія розвитку криміналістики

План

Вступ.

Процес розвитку будь-якої галузі наукового знання звичайно проходить кілька етапів. Слідом за кристалізацією в надрах існуючих наук елементів, зачатків нової науки й групування їх у якусь сукупність принципів і положень, що не вписуються в рамки тих наук, у яких вони виникли, слідом за появою перших уявлень про народження нової науки випливають спроби застосувати цю новинку в практичній діяльності.

В міру того як нова наука проникає у свідомість все більшого числа людей і приймається ними на озброєння, у її розвитку наступає наступний етап - етап нагромадження емпіричного матеріалу, результатів застосування в практиці початкових, вихідних положень цієї науки.

Поступово в морі зібраних фактів виникають перші острівці пояснюючої їх теорії. Починається систематизація й узагальнення зібраного матеріалу, конструюється теорія, що відбиває предмет пізнання й відкриває подальші перспективи розвитку науки. Подібні ж етапи розвитку характерні й для криміналістичної теорії.

Історія розвитку криміналістики.

Становлення криміналістики, як області наукового знання, нерозривно пов'язане з розвитком кримінально-процесуальної науки. Саме в рамках останньої йшов процес нагромадження й консолідації тих засобів, прийомів і рекомендацій роботи з доказами, які на певному етапі склали ядро нової науки — криміналістики. Спочатку ці знання, що стосуються прийомів збирання, виявлення й дослідження доказів, що виходять за межі властиво процесуальної теорії, фігурують у працях процесуалістів... Лише поступово, зростаючи за обсягом, накопичуючись і здобуваючи внутрішню єдність, ці відомості оформляються в самостійну науку — криміналістику” Эйсман А. А. Криминалистика в системе юридических и естественных наук. — Сборник научных работ Литовского НИИСЭ, № 1. Вильнюс, 1963, с. 27. .

Необхідно сказати, що окремі способи розслідування злочинів, експертизи і відкриття датуються ще XVII століттям, але народженняя криміналістики як самостійної науки відбулось в кінці XIX століття. Широко використовувалися слідчі дії при розслідуванні злочину у ХV ст. за часів Литовсько - Руської держави. Одним із елементів організації внутрішнього життя були - копні округи (своєрідні адміністративні одиниці). Копною округою вважався союз населення певної території який крім управління життям в окрузі, виконував функцію охорони від вчинення правопорушень, розслідування злочинів, та їх покарання. Основою для обвинувачення у вчиненні злочину служили сліди злочинця, який пробіг через дворище, що накладало підозру, що член данного дворища може бути злочинцем. Якщо член данного дворища не міг відвести від себе підозру йому доводилось відповідати за вчинений злочин. Крім того згадується також про метод розслідування злочинів по "гарячому сліду" - "гаряча копа".

Про сліди, які залишаються на місці події злочину злочинцем згадується ще в визначній пам"ятці права ХІ - ХІІ ст. "Русской Правде" : "не будет ли татя по последу женуть", тобто якщо злодій не буде одразу виявлений, то необхідно його шукати по залишених слідах. Але одною з особливістю ро зслідування злочину є не тільки вміння виявляти і використовувати сліди події злочину, а й вміння їх закріпити.

В 1867 році журнал "Архив судебной медецины" опублікував статтю військового лікаря Адольфа Борхмана про спосіб знімати за допомогою гіпсу відбитки слідів людини і тварин.

У своїх “Підставах карного судочинства, із застосуванням до російського карного судочинства”(1841) Я. І. Баршев підкреслював, що “із самого предмета карного судочинства видно, що, вивчаючи його, треба буде мати справу з різними формами, засобами й образом дослідження й розкриття злочину й суду над ним” Баршев Я. Основания уголовного судопроизводства с применением к российскому уголовному судопроизводству. СПб., 1841, с. 51. . Як допоміжні засоби при вивченні цього предмета автор називав вивчення “кращих кримінально-судових актів й ознайомлення з образом дослідження й вирішення найважливіших карних випадків” Там же, с. 55. , а також — судової медицини й судової психології, що “може керувати слідчого в спостереженні над підсудним, у складанні плану наслідку й у вимірі й визначенні провини підсудного” Там же, с. 56. .

В “Підставах” досить детально для того часу викладалися тактичні прийоми здійснення обшуку, огляду, допиту.

Автор сформулював наступні правила “особистого огляду злочину й слідів його”: 1) особистий огляд необхідний у всіх випадках, коли є “зовнішні ознаки” і сліди злочину; 2) він повинен здійснюватися “з усією швидкістю, яка тільки потрібна для того, щоб усунути всяку можливу зміну в предметі огляду”; 3) огляду підлягають як “головний предмет дослідження”, так і все те, що з ним зв'язане (“інструменти, речі й предмети, близькі до огляду предмету”); 4) потрібно детально досліджувати й зафіксувати “зміни, що сталися із предметом огляду”; 5) опис ходу й результатів огляду повинен бути настільки докладним і точним, “щоб ті, які повинні скористатися цим актом, могли одержати через нього настільки ясне й повне уявлення про предмет огляду, начебто б вони самі робили його” Баршев Я. Основания уголовного судопроизводства с применением к российскому уголовному судопроизводству. СПб., 1841, сс. 149-150. . Настільки ж докладні й тактичні прийоми проведення очної ставки Там же, сс. 171-172., Колоколов Е. Правила и формы о производстве следствий, составленные по своду законов. М., 1850. .

Дореформене російське карне судочинство відводило побічним доказам досить незначну роль, що було характерно для процесу, що носив власне кажучи інквізиційний характер. Однак до середини XIX століття недосконалість лежачої в основі судочинства теорії формальних доказів все частіше обертало на себе увагу процесуалістів. Відому роль у критиці цієї теорії грала й практика використання речовинних доказів, чому сприяли досягнення в першу чергу розвиток