У підручнику дана тричленна система криміналістики. Визначення її складових частин - кримінальної техніки, кримінальної тактики (назви зберігалися старі) і приватної методики - носили описовий характер: указувалося, що вивчають ці розділи науки. Наприклад, про кримінальну техніку говорилося, що вона вивчає способи застосування природничих наук (фізики, хімії, біології й т.д.) до розслідування злочинів.

В “Типовій схемі розслідування” (автор - С. А. Голунский) всі злочини були разділені на три групи: такі що залишають матеріальні сліди (розслідування починається з дослідження цих слідів), такі, що безпосередньо матеріальних слідів не залишають (розслідування ведеться на основі аналізу дій осіб, виходячи з письмових документів, показань свідків тощо) і проміжні види злочинів, при розслідуванні яких однаково важливу роль грають як огляд місця або об'єкта злочину так і письмові документи (розслідування порушень правил техніки безпеки тощо). Така класифікація страждала відомими погрішностями, тому що ґрунтувалася на кращому відношенні до того або іншого виду доказів або слідчих дій. Але все-таки це був уже деякий орієнтир на те, з яких слідчих дій у кожному випадку переважніше починати розслідування.

Наскільки вдалося встановити, термін “версія” у нашій літературі був уперше застосований А. Голунским, який не розглядав логічну природу версій й обмежився вказівкою на те, що вони лежать в основі плану розслідування й висуваються на другому етапі роботи зі справою - після проведення попередніх слідчих дій, якщо з їхньою допомогою слідчий “все-таки не одержує певних вказівок про особистість і місцезнаходження злочинця”.

Послідовність роботи слідчого при складанні плану розслідування Голунский визначив у такий спосіб:

“а) оцінка зібраного матеріалу з обов'язковим з'ясуванням й урахуванням соціально-політичної обстановки, у якій відбувся злочин;

б) визначення можливих версій розслідування;

в) позначення питань, які треба з'ясувати, щоб перевірити кожну із цих версій;

г) позначення слідчих дій, які треба вжити, щоб з'ясувати ці питання,

д) визначення строків здійснення слідчих дій, необхідних для перевірки версій”.

Зрозуміло, всі ці положення ще не становили окремої криміналістичної теорії. Але це вже була сума практичних рекомендацій, що ґрунтуються на відомому узагальненні накопиченого на той час досвіду слідчої роботи.

Наступний етап розвитку криміналістики можна охарактеризувати як етап розробки приватних криміналістичних теорій, що відбивають окремі сторони, елементи предмета науки. Цей етап за часом захоплює приблизно період із середини 30-х до початку 60-х років, коли заставляються методологічні основи криміналістики, розробляються наукові основи всіх розділів криміналістики і їхніх підрозділів (галузей).

В області криміналістичної техніки розвиваються основи судової фотографії, прийоми й способи використання засобів і методів фотографії при виробництві окремих слідчих дій й оперативно-розшукових заходів, в експертній практиці й з метою запобігання злочинів.

Розвитку судової фотографії сприяли праці С. М. Потапова “Судова фотографія” (1948), Н. А. Селиванова “Судово-оперативна фотографія” (1955), Н. С. Полевого й А. И. Устинова “Судова фотографія і її застосування в криміналістичній експертизі” (1960).

В області трасології дослідження здійснювалися як у напрямку розробки її наукових основ, теоретичних принципів, так і в напрямку вивчення окремих видів матеріально фіксованих слідів-відображень. Початок наукової класифікації слідів поклала робота Б. І. Шевченка “Наукові основи сучасної трасеології” (1947), що зробила помітний вплив на розвиток теоретичних основ цієї галузі криміналістичної техніки.

Значна увага приділяється проблемам криміналістичного дослідження документів. Базуючись на даних психології й фізіології, радянські почеркознавці створили наукові основи графічної ідентифікації, розробили систему ознак листа й почерку, методику почеркознавчої експертизи. Початок цьому було покладено монографією А. І. Вінберга “Криміналістична експертиза листа” (1940).

В області судової балістики найбільш важливими були дослідження Б. М. Комаринця, присвячені криміналістичної ідентифікації вогнепальної зброї по стріляним гільзам і кулям. У роботах Н. М. Зюскіна, А. Н. Самончика, Б. Н. Єрмоленка й інших розроблялися й неідентифікаційні питання судової балістики, експертизи холодної зброї й ін.

Паралельно з розвитком криміналістичної техніки розроблялися й проблеми криміналістичної тактики. Починаючи з 30-х років І. Н. Якимов плідно працював над питаннями тактики окремих слідчих дій, особливо слідчого огляду. Його докторська дисертація “Слідчий огляд” (1947) була першим післявоєнним монографічним дослідженням у цій області.

У цей період активно розробляються й окремі проблеми криміналістичної методики. Насамперед варто згадати докторські дисертації С. І. Тихенко з питань боротьби з розкраданнями державного й громадського майна (1958) і В. П. Колмакова за методикою запобігання й розслідування вбивств (1962), у яких висвітлювалися проблеми боротьби з найнебезпечнішими злочинами.

Велика увага приділялася розробці конкретних криміналістичних методик Було видано ряд рабіт, присвячених методиці розслідування крадіжок (С. С. Степічев, В. Є. Жарський, Д. В. Гребельский В. Г. Танасевич, В. В. Братковська, В. І. Теребилов, 3. Т. Баранова, М. Г. Коршик, Г. Б. Карнович, М. С. Брайнін тощо), хабарництва (3. Т. Баранова), обману покупців (Г. М. Міньковський), статевих злочинів (П. Т. Скорченко, Д. Я. Мирський), підпалів (А. І. Вінберг, М. С. Брайнін, С. П. Митричев, 3. Е. Шиманова и другие), вбивств (Г. І. Кочаров, Г. Н. Мудьюгин, Д. П. Рассейкін тощо). .

Саме на цьому етапі розвитку криміналістики зіставляються теоретичні передумови виникнення загальної теорії радянської криміналістики, які згодом зіграли вирішальну роль у її формуванні.

Загальнотеоретичні положення наводилися вже в статті Б. М. Шавера про предмет і метод радянської криміналістики (1938), у роботі С. М. Потапова "Вступ в криміналістику" (1946), монографіях А. І. Вінберга “Основні принципи радянської криміналістичної експертизи” (1949) і “Криміналістична експертиза в радянському кримінальному процесі” (1956). У цих