Розділ 4. Сучасні проблеми розвитку теорії держави і права та значення її вивчення для підготовки фахівців - юристів

Однією з проблем розвитку теорії держави і права є трансформація методології вітчизняного право державознавства. Стан методології праводержавознавства визначається принаймні такими обставинами:

потребами, запитами соціальної практики;

обумовлюваними ними модифікаціями об'єкта і предмета цієї науки - відповідно праводержавної дійсності та її специфічних праводержавних закономірностей;

розвитком як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу.

Розглянемо коротко, які ж методологічні зрушення відбулися (та й продовжують відбуватися) у вітчизняному загальнотеоретичному праводержавознавстві під впливом зазначених чинників.

Глибинним змістом потреб соціальної практики в Україні, «квінтесенцією» сучасних практичних запитів є забезпечення переходу до такого способу суспільного виробництва, до такої організації виробничих відносин (і в першу чергу — відносин власності на засоби виробництва), які дозволили б стимулювати якісно вищий рівень продуктивності праці — настільки вищий, аби на цій основі кожна людина змогла би своєю працею створити гідні умови життя для себе і своєї сім'ї. Гуманізація, олюднення (рос. очеловечивание) усіх сфер суспільного життя, передовсім сфери економічної, становить стратегічну мету їх радикального реформування.

Ця фундаментальна потреба сучасного українського суспільства дістає відповідну конкретизацію у певних запитах до тих або інших видів діяльності його суб'єктів.

Стосовно саме методології загальнотеоретичного праводержавознавства найактуальнішим із запитів практики виявився такий: відмовившись від тих положень неподільно пануючої у радянський період світоглядно-філософської доктрини, які було спростовано соціальною практикою, виробити (або обрати) такі філософсько-правові підходи, котрі якнайбільше відповідали б означеній основній потребі перехідного періоду існування українського суспільства, сприяли б її задоволенню. У цьому, як видається, й можна вбачати об'єктивну причину стрімкого зростання уваги вітчизняних дослідників до філософії права, положення і висновки якої утворюють світоглядно-концептуальну складову методології науки, що розглядається.

Процес такої фундаменталізації правознавчої методології має, так чи інакше, дуже важливе значення: адже, як зауважував свого часу один із корифеїв української теорії права П. Недбайло, саме філософсько-правові засади юридичної науки (як і будь-якої іншої суспільної науки) визначають загальний підхід до мети і спрямування дослідження, до відбору досліджуваних фактів і явищ та до інтерпретації результатів дослідження [15, с. 38-39]. Тому, до речі, було б добре, якби й представники філософії права завжди чітко й відповідально уявляли та визнавали, до яких дослідницьких, зрештою й практико-прикладних, наслідків може призвести використання обстоюваних ними постулатів і рекомендацій.

Зараз уже можна констатувати, що на цій ділянці української загальнотеоретичної юриспруденції вдалося подолати світоглядно-філософський монізм, притаманний адміністративно-командній «системі» радянського періоду, відійти від низки положень єдино дозволеної у той час історико-матеріалістичної парадигми, які не виправдали себе повністю навіть у тодішній практиці, і, спираючись на дорадянський і зарубіжний досвід, запровадити у дослідницькі пошуки такі філософсько-правові підходи, котрі раніше розглядались у нас лише як об'єкт нищівної критики з огляду на їх суб'єктивно- чи об'єктивно-ідеалістичне підґрунтя. Завдяки цьому відбулася плюралізація філософсько-правових підходів і концепцій.

Ці філософсько-правові напрацювання помітно відрізняються між собою і за предметною тематикою, і ще більше за світоглядною основою, внаслідок чого їх методологічне навантаження стає досить неоднозначним. З одного боку, ця «строкатість» сприяє різноаспектності досліджень такого складного, багатогранного, неоднорівневого соціального явища, яке відображається поняттям права. А з іншого, вона здатна обертатись, якщо можна висловитись образно, філософсько-правовим розсудом.

Далі спробуємо охарактеризувати сучасні тенденції у зміні об'єкта й, відповідно, предмета загальнотеоретичної юриспруденції та з'ясувати, яким чином вони позначаються на стані її методології. До таких тенденцій передовсім, гадаємо, належать: антропологізація, глобалізація й деформалізація.

Антропологізація полягає у тому, що саме людина стає центральним об'єктом загальнотеоретичного праводержавознавства, а її природні правові властивості та закономірності їх державно-юридичного забезпечення поступово перетворюються на найважливішу складову предмета цієї науки.

Одним із переконливих проявів названої тенденції є відчутне посилення уваги науковців до антропології права — міждисциплінарної комплексної галузі знань, яка найближче дотична, «причетна», мабуть, до загальної теорії права, особливо ж до її філософсько-методологічної частини. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей кількох суспільних і гуманітарних наук [19, с. 29-30].

Та хіба що не найяскравішим свідченням людиноцентристського «повороту» вітчизняного праводержавознавства стали включення до його предмета закономірностей виникнення, функціонування і розвитку загальносоціальних (тобто до- і неюридичних) прав, свобод та обов'язків людини та, як наслідок, становлення — в його рамках — основ загальної теорії прав людини як неодмінного підрозділу, а тепер, на наш погляд, навіть концептуального ядра, вітчизняної загальної теорії права та держави. Певний внесок у формування й розвиток цього актуального наукового напряму намагається зробити Львівська лабораторія прав людини і громадянина АПрН України.

Зазначена тенденція дає про себе знати, так чи інакше, й у галузевих юридичних науках (праці В. Авер'янова, Ю. Тодики та ін.)

У методології загальнотеоретичного праводержавознавства щойно констатовані зміни у його об'єкті й предметі спричиняють істотне розширення застосування так званого персоналістичного підходу, а також помітно актуалізують необхідність використання потребового підходу (тобто інтерпретації й оцінки державно-юридичних явищ як інструментів, важелів, засобів задоволення потреб людини, соціальних спільнот, суспільства в цілому). З позицій цих підходів у загальній теорії прав людини використовуються не тільки традиційні