Водночас на цьому науковому напрямі можна спостерігати, як видається, деякі методологічні неадекватності. Так, в окремих працях названі дослідницькі підходи надмірно гіперболізуються, «завищуються» їх евристичні можливості. Внаслідок цього людина протиставляється суспільству, розглядається «атомістично» - ізольовано, у відриві від конкретно-історичного соціуму. Між тим, як відомо, тільки у суспільстві й лише завдяки йому, можна сказати, з його «рук», кожна людина може (має) дістати все, що їй необхідно для існування та розвитку.

Подекуди також має місце виключення з кола загальнотеоретичних досліджень проблеми обов'язків людини (як загальносоціальних, так і юридичних), тобто «відрив» обов'язків від прав. Не завжди досить чітко розрізняються права людини, з одного боку, та юридичні права фізичних осіб як суб'єктів державного (об'єктивного юридичного) права — з іншого, через що деякі дослідницькі підходи та методи застосовуються, так би мовити, не за належною адресою.

Тенденція до глобалізації стосовно загальнотеоретичного правознавства проявилася в тому, що його об'єктом — окрім національних держав та їхніх правових систем - все більшою мірою стають також їхні «сім'ї» (групи, різновиди), а також системи міжнародно-правові - - причому різних рівнів: як всесвітнього, так і регіонального.

Що ж стосується методології юридичної науки, то цей процес відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих пізнавальних процедур і методів, котрі його обслуговують, — структурного, функціонального тощо. Саме завдяки реалізації цього підходу — коли національна правова система осмислюється як елемент (реальний або ж потенційний) іншої правової системи, скажімо, правової системи Ради Європи чи Європейського Союзу, — можна науково обґрунтувати умови, вимоги, напрями, засоби і наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворюючих параметрів і органічно «вписатись» у системно-правове утворення більш «високого» рівня. Згаданий методологічний підхід — обов'язковий інструмент розробки рекомендацій щодо адаптації правової системи України до панєвропейського правового поля.

Деформалізація об'єкта і предмета загальнотеоретичних праводержавознавчих досліджень теж є однією з тих тенденцій, які відчутно впливають на стан методології наукової юриспруденції.

Ця тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, котре відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, начебто зливається з деякими суміжними, «родинними» соціальними феноменами: найбільше із мораллю, правовою свідомістю, дослідження яких зазвичай вимагає окремих, специфічних методів.

Цей правоперетворювальний процес теж не є випадковим, він закономірно зумовлений реальними потребами перехідного стану, в якому перебуває нині Україна, зокрема, необхідністю забезпечити підвищену динамічність, рухливість, гнучкість державно-юридичних інституцій, їх здатність швидко реагувати на соціальні зміни, пристосовуватись до них (а ці зміни, як відомо, бувають досить неоднозначними, навіть суперечливими й до того ж не завжди прогнозованими).

Деформалізація зачіпає, насамперед, зміст об'єктивного юридичного права, що виявляється, зокрема, у розширенні сфери загальнодозволеного регулювання і методу диспозитивності, зростанні у законодавстві питомої ваги відносно визначених норм — оцінних, альтернативних тощо. Але вона торкається також і зовнішніх форм («джерел») цього права, які стають за сучасних умов більш різноманітними, плюралістичними й подекуди набувають так чи інакше ознак працездатності. Такі зрушення у державне-юридичному регулюванні мають загалом гуманістичну, знову ж людиноцентристську, спрямованість: вони дають можливість при вирішенні юридичних справ брати до уваги конкретні особливості кожної життєвої ситуації, ретельніше враховувати й повніше реалізовувати індивідуальні інтереси окремих осіб — суб'єктів правовідносин, забезпечувати не тільки законність і обґрунтованість, а й справедливість правозастосувальних рішень [2, с. 45-46].

Відповідно до цього відбувається новелізація праводержавознавчої методології на основі використання у пізнавальній діяльності здобутків таких наук, як герменевтика, соціопсихолінгвістика, синергетика, що дозволяє глибше збагнути функціональні, адаптаційні, творчі потенції державно-юридичних інструментів та механізми реалізації таких можливостей.

За допомогою подібних пізнавальних засобів можна досить коректно вивчати саме такі державно-юридичні явища, котрі не є цілком визначеними у формальному аспекті: скажімо, правотлумачний і правозастосовний розсуд, особливості реалізації юридичних норм з оцінними поняттями, практику визначення «балансу», «пропорційності» між інтересами особи й суспільства (до такої практики, як відомо, систематично вдається Європейський суд з прав людини).

На філософсько-правовому рівні означена тенденція проявилась, наприклад, у тому, що у дефініцію загального поняття права деякі вчені пропонують включити категорію справедливості (хоча вона, як відомо, ніколи не інтерпретувалась та й навряд чи коли-небудь інтерпретуватиметься однаково).

У методології ж правознавства, внаслідок зазначених змін, дістали «друге дихання» такі випробувані дослідницькі інструменти, як діалектична логіка, конкретно-соціологічні дослідження правосвідомості, зокрема громадської думки, узагальнення правозастосовної, особливо судової, практики.

Слід відзначити, що підготовка фахівців-юристів для державних органів, органів місцевого самоврядування, різних структур громадянського суспільства здійснюється на підставі нормативних програм, затверджених Кабінетом Міністрів України. Саме на теорію держави і права як загальнометодологічну юридичну дисципліну покладаються важливі завдання з формування у майбутніх юристів певних знань і умінь нормотворчого, правореалізаційного і правоохоронного характеру. Звідси слід виводити основні риси, що підкреслюють важливе значення цієї юридичної науки і навчальної дисципліни.

Основні риси, що підкреслюють значення вивчення теорії держави і права для юристів. До них відносять те, що теорія держави і права:*

на основі узагальнення досвіду державно-правового будівництва у конкретних країнах світу формулює науково обґрунтовані рекомендації про шляхи подальшого вдосконалення діяльності правоохоронних та інших органів усіх гілок влади;*

озброює працівників названих органів науково обґрунтованими формами і методами роботи в нормотворчій діяльності, при здійсненні систематизації чинного законодавства, у процесі правореалізаційної діяльності, в узагальненні юридичної практики, у проведенні профілактичної, оперативно-розшукової, виховної роботи та інших практичних діях;*

виступає як загальнотеоретична юридична наука і дисципліна,