.

У кримінальному законодавстві класифікація злочинів проводиться за різними підставами:

1. За ознаками та видами об'єкту злочинів.

2. За формами вини.

3. За мотивами вчинення.

4. За ступенем тяжкості наслідків.

За ознаками та видами об'єктів виділяють:

1) злочини проти особи;

2) злочини проти держави;

3) посадові злочини;

4) господарські злочини;

5) злочини проти власності та ін.

За формами вини злочини поділяються на:

1) навмисні - крадіжка, наклеп, хабарництво, хуліганство, зґвалтування та ін.;

2) необережні - порушення правил безпеки праці, халатність, порушення правил безпеки руху тощо.

Деякі злочини можуть бути вчинені як навмисно, так і необережно - вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення чужого майна тощо.

За мотивами вчинення злочини ділять на:

1) корисливі - викрадення, хабарництво;

2) вчинювані за мотивом помсти — вбивство (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК), а також злочини, передбачені ст. 120, 360, 392 КК;

3) вчинювані з хуліганських спонукань - злочини, передбачені п. 7 ч. 2 ст. 115, ст. 296 КК.

Чинне кримінальне законодавство за ознаками тяжкості поділяє злочини на:

1. Злочин невеликої тяжкості - за які законом передбачені покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше м'яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК).

2. Злочини середньої тяжкості - за які законом передбачені покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років (ч. 3 ст. 12КК).

3. Тяжкі злочини - за які законом передбачені покарання у виді позбавлення волі на строк до десяти років (ч. 4 ст. 12 КК).

4. Особливо тяжкі злочини - за які законом передбачені покарання у виді позбавлення волі понад десять років або довічне позбавлення волі (ч. 5 ст. і 2 КК).

Склад зло-чи-ну — це су-куп-ність вста-нов-ле-них кри-мі-наль-ним за-ко-ном юри-дич-них оз-нак (об’єк-тив-них і суб’єк-тив-них), що виз-на-ча-ють сус-піль-но не-без-печ-не ді-ян-ня як зло-чин-не.

З цьо-го виз-на-чен-ня вип-ли-ває, що виз-нан-ня то-го чи ін-шо-го сус-піль-но не-без-печ-но-го ді-ян-ня зло-чи-ном є вик-люч-но пра-вом за-ко-но-дав-ця, тоб-то Вер-хов-ної Ра-ди Ук-ра-ї-ни. Тут як-раз зна-хо-дить свою ре-а-лі-за-цію прин-цип: “не-має зло-чи-ну без вка-зів-ки на те у кри-мі-наль-но-му за-ко-ні”. З дру-го-го бо-ку, в чин-но-му за-ко-но-давс-тві міс-тить-ся ви-чер-пний пе-ре-лік тих сус-піль-но не-без-печ-них ді-янь, що в да-ний мо-мент виз-на-че-ні як зло-чин-ні. От-же, для то-го, щоб будь-яке сус-піль-но не-без-печ-не ді-ян-ня, що зус-трі-ча-єть-ся у ре-аль-но-му жит-ті, на-бу-ло ста-ту-су зло-чи-ну, не-об-хід-но, щоб ді-ян-ня да-но-го ви-ду бу-ли виз-на-че-ні за-ко-но-дав-цем як зло-чин-ні. Тіль-ки за та-кі сус-піль-но не-без-печ-ні ді-ян-ня лю-ди-на мо-же бу-ти при-тяг-ну-та до кри-мі-наль-ної від-по-ві-даль-нос-ті. Від-ступ від ці-єї ви-мо-ги, як вчить на-ша влас-на іс-то-рія, мо-же при-вес-ти на прак-ти-ці до сер-йоз-них по-ру-шень за-кон-нос-ті і ущем-лен-ня прав гро-ма-дян.

Тіль-ки за-ко-но-да-вець в нор-мах кри-мі-наль-но-го за-ко-ну шля-хом зак-ріп-ле-них від-по-від-них об’єк-тив-них і суб’єк-тив-них оз-нак виз-на-чає, які з вчи-не-них сус-піль-но не-без-печ-них ді-янь є зло-чи-на-ми. При-чо-му за-ко-но-да-вець не в змо-зі ви-ді-ли-ти і нор-ма-тив-но зак-рі-пи-ти усю су-куп-ність оз-нак кон-крет-но-го зло-чи-ну. Будь-який кон-крет-ний зло-чин (вбивс-тво, кра-діж-ка, ху-лі-ганс-тво) має ба-га-то оз-нак. Чи-ма-ло з них вза-га-лі не ма-ють без-по-се-ре-дньо-го від-но-шен-ня до роз-в’я-зан-ня пи-тан-ня про зло-чин-ність і ка-ра-ність ді-ян-ня. То-му за-ко-но-да-вець ви-ді-ляє з усі-єї су-куп-нос-ті оз-нак, що ха-рак-те-ри-зу-ють той чи ін-ший зло-чин, най-більш важ-ли-ві, зна-чу-щі і ти-по-ві, що од-на-ко-во при-та-ман-ні усім зло-чи-нам да-но-го ви-ду.

От-же, об-сяг оз-нак, що ха-рак-те-ри-зу-ють кон-крет-но вчин-ний зло-чин, знач-но шир-ше об-ся-гу тих юри-дич-но зна-чу-щих оз-нак, що виз-на-ча-ють сус-піль-но не-без-печ-ні ді-ян-ня пев-но-го ви-ду як зло-чин-ні. В той же час склад зло-чи-ну вис-ту-пає і як більш ши-ро-ке по-нят-тя, бо він міс-тить в со-бі ха-рак-те-рис-ти-ку не од-но-го кон-крет-но-го зло-чи-ну, а усіх зло-чи-нів да-но-го ви-ду. То-му при вста-нов-лен-ні оз-нак в кон-крет-но вчи-не-но-му зло-чи-ні слід йти не шля-хом їх ото-тож-нен-ня, а че-рез їх ви-яв-лен-ня у вчи-не-но-му ді-ян-ні і зіс-тав-лен-ня з оз-на-ка-ми (еле-мен-та-ми) ви-до-во-го по-нят-тя скла-ду зло-чи-ну, що зак-ріп-ле-ний кри-мі-наль-ний за-ко-ном.

Фор-му-лю-ю-чи оз-на-ки кон-крет-но-го скла-ду зло-чи-ну, за-ко-но-да-вець зав-жди ви-хо-дить і з тих зак-ріп-ле-них в нор-мах За-галь-ної час-ти-ни КК оз-нак зло-чи-ну, що ма-ють за-галь-ний ха-рак-тер і вхо-дять до скла-ду будь-яко-го зло-чи-ну. Нап-рик-лад, при цьо-му зав-жди вра-хо-ву-ють-ся зак-ріп-ле-ні в ст.ст. 10, 12 КК ви-мо-ги що-до суб’єк-та зло-чи-ну (до-сяг-нен-ня ві-ку і осуд-ність). То-му вже при конс-тру-ю-ван-ні кон-крет-них кри-мі-наль-но-пра-во-вих норм не-має не-об-хід-нос-ті кож-ний раз вка-зу-ва-ти на ви-мо-ги, що від-но-сять-ся до за-галь-ної ха-рак-те-рис-ти-ки суб’єк-та зло-чи-ну. Точ-но так не-має не-об-хід-нос-ті у кож-ній стат-ті КК роз-кри-ва-ти зміст умис-лу і не-о-бе-реж-нос-ті, ос-кіль-ки зміст цих по-нять зак-ріп-ле-но в ст.ст. 8, 9 КК.

Най-час-ті-ше в кон-крет-ній кри-мі-наль-но-пра-во-вій нор-мі за-ко-но-дав-цем най-більш пов-но зак-ріп-лю-ють-ся оз-на-ки об’єк-тив-ної сто-ро-ни. Це вик-ли-ка-не тим, що во-ни в біль-шос-ті ви-пад-ків ін-ди-ві-ду-аль-ні і при-та-ман-ні тіль-ки цим зло-чи-нам.

2. Загальне поняття і види стадій вчинення навмисного злочину

Стадії вчинення злочину - це поступові етапи завершення навмисного злочину, які різняться між собою ступенем його реалізації, закінчення.

В українському кримінальному законодавстві відрізняються такі стадії вчинення навмисного злочину:

1) готування до злочину;

2) замах на злочин;

3) закінчений злочин.

У кримінально-правовій літературі деякі автори в самостійну, окрему стадію виділяють створення та виявлення наміру. Але виявлення наміру, тим більше його створення, не може бути визнано стадією вчинення злочину, що має якесь практичне значення, бо:

- це ще не дія (без дії немає і не може бути злочину);

- вони ніскільки не наближають суб’єкта до здійснення наміру;

- не спрямовані безпосередньо на заподіяння шкоди та і не можуть самі по собі її заподіяти; а тому не суспільне небезпечні і не передбачені законом.

Автори одного курсу (ЛДУ, 1968.- Т. 1- С. 545) вважають окремим випадком виявлення наміру погрози