Частина друга статті 353 Цивільного кодексу України, вста-новлює виняткові випадки, коли можливе не попереднє, а наступне повне відшкодування вартості реквізованого майна. До них відносять-ся воєнний або надзвичайний стан, які повинні бути проголошені державою у встановленому законом порядку.

Майно, що було реквізовано, переходить у власність держави і передається у власність держави, або можливі ситуації, коли для запо-бігання означених обставин воно може бути знищеним. Порядок та умови вилучення май-на у разі реквізиції повинні детально визнача-тися окремим законом. Оцінка реквізованого майна може бути оскаржена до суду, якщо вона не задовольняє власника. Крім того, попередній власник може вимагати відшкодування варто-сті майна не тільки грошима, а й іншим май-ном в тих випадках, коли це можливо (части-на 5 статті 353 Цивільного кодексу України).

В частині шостій статті 353 Цивільного кодексу України міститься нове положення, згідно якого власник має право вимагати повернення майна, що збе-реглося після припинення надзвичайних обста-вин. В цій частині визначаються також майно-ві відносини сторін у разі повернення власни-ку його майна. Вони зводяться до того, що у разі повернення майна в особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язуєть-ся повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуван-ням розумної плати за використання цього майна.

До особи може бути застосовано позба-влення права власності на майно за рішен-ням суду як санкція за вчинення правопору-шення (конфіскація) у випадках, встановле-них законом ст. 354 Цивільного кодексу України.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

Обсяг та порядок конфіскації майна вста-новлюються законом.

У випадках, передбачених законом, майно може безоплатно вилучатися у власника за рі-шенням суду у вигляді санкції за вчинений злочин чи інше правопорушення. Конфіскація відноситься до похідних способів виникнення права державної власності, бо разом з майном до держави переходять всі права та обов'язки, що з ним пов'язані. В той же час конфіскація є підставою припинення права власності фізичної особи на майно, як санкція за скоєний злочин.

На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попе-редніх власників конфіскованого майна, якщо ці зобов'язання виникли після прийняття дер-жавними органами заходів щодо охорони май-на і без згоди зазначених органів. По зобов'я-заннях, що підлягають задоволенню, держава відповідає лише в межах активу майна, що пе-рейшло до нього. У випадках, передбачених законом, конфіскація може застосовуватися не лише в кримінальному, айв адміністративному порядку. Нині конфіскаційні та деякі інші відносини, пов'язані із особливими підставами переходу майна до держави, врегульовано спе-ціальними нормативними актами. Так, Поста-новою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 року затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке переходить у власність держави та розпоря-дження ним. Цивільно-правова конфіскація може застосовуватися у вигляді санкції за здій-снення недійсного правочину ст. 28 Цивільного кодексу України. Від конфіскації як міри кримінального пока-рання та конфіскації як міри адміністративно-го стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у доход держави об'єктів безпідстав-ного збагачення (хабарів, прибутків від незакон-ної підприємницької діяльності тощо), повер-нення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо.

Націоналізація – це акт одержавлення приватної власності з викупом чи без нього, право держави володіти майном з переданням його в користування установам, підприємствам, групам чи окремим особам; володіння та розпорядження майном уряду, його установ чи підприємств. За капіталізму націоналізація є частковою і звичайно охоплює ті підприємства чи галузі народного господарства, які перебувають у стані занепаду Економічна енциклопедія. К.: „Наукова думка” – 1997 . Соціалістична націоналізація за часів СРСР була загальною, охоплювала всі засоби вироб-ництва в народному господарстві, проводилась свавільно, примусово, без викупу. Історія націоналізації в Україні має свої особливості, пов'язані з тим, що у період УНР частково була здійснена соціалізація приватної власності. У січні-лютому 1918 р. у промисловості й на транспорті робітниками та профспілками було встановлено робітничий контроль, а на селі самочинно передавали землі і поміщицькі маєтки під контроль громад. Декларація Директорії від 9 грудня 1918р. проголошувала на фабриках, заводах та інших промислових установах державно-робітничий контроль, а головні галузі промисловості було взято під контроль держави. Це - часткова націоналізація. Спочатку й серед більшовиків переважала думка, що націоналізація мусить мати децентралізовані самоуправні форми. Згідно з "Положенням про робітничий контроль" управління всіма націоналізованими підприємствами переходило до рук самих робітників цих підприємств. Ця форма була дуже розвинута в Україні. Але коли через війну і невміння самих робітників керувати великими фабриками народне господарство опинилося в кризі, у 1920 р. почалося суцільне одержавлення підприємств з призначенням на них державних комісарів. Невдоволення цією новою формою Н. стало однією з причин виникнення так званої робітничої опозиції. Після її розгрому в 1921 р. одержавлення підприємств стало в Україні основною формою націоналізації. Після 1922 р. (утворення СРСР) республіки не мали права мати окрему від всесоюзної власність;