На другому етапі дослідження, через 10 років після першого етапу, 60% облич пізнаних окремо від контрольної групи, виявилися в числі осіб, що робила злочини або глибоко деморалізованих, а на третьому етапі, тобто через 20 років після першого, — 38%. До цього часу частина обстежених на першому етапі загинули, у тому числі в результаті алкоголізму, кримінальних конфліктів, частина виїхали в невідомому напрямку, частина змінили форми злочинного поводження на більш латентні (у тому числі зв'язані з економічною злочинною діяльністю).

Проблема типології особистості злочинця може бути вирішена лише на міцній методологічній основі. Говорити про особистість злочинця як про соціальний тип можна лише в тому випадку, якщо вона відрізняється якою-небудь ознакою, який немає в представників інших соціальних типів. Такою ознакою, властивістю є його суспільна небезпека, що полягає в можливості нанесення шкоди тим відносинам, що охороняє державу.

Особистість злочинця як явище типологічного порядку є носій найбільш загальних, стійких, істотних соціально-психологічних рис і властивостей.

Специфіка особистості, як типу, полягає саме в тім, що в ній маються особливості, що виступають у якості внутрішніх психологічних причин злочинного поводження. Адже будь-який злочин, у якій би формі воно не відбувалося, не є випадкове стосовно особистості. У своїй основі воно підготовлено розвитком його соціальних, моральних, соціально-психологічних властивостей. У якості таких виступають життєвий досвід людини, наповнена соціальним змістом, а також риси духовного світу, що визначають у конфліктних ситуаціях вибір суспільно небезпечного варіанта поводження.

Не можна скидати з рахунків і те, що особистість злочинця є закономірною соціальною фігурою для конкретного суспільства настільки, наскільки закономірне існування злочинності на даному етапі розвитку цього суспільства.

Якщо кримінологія - це наука про природу і причини злочинності, мірах її попередження, то і вивчення особистості злочинця здійснюється в тих же цілях. Отже, типологія особистості злочинця повинна підкорятися загальній кримінологічній задачі, тобто вона повинна вивчатися для того, щоб знати причини і механізм злочинного поводження з метою його попередження.

Досягнення сучасної психології свідчать про те, що основним стимулом людської діяльності є мотив.

Передумовою поводження людини, джерелом його діяльності є потреба. Бідуючи у визначених умовах, людина прагне до усунення виниклого дефіциту. Виникаюча потреба викликає мотиваційне порушення відповідних нервових центрів і спонукує організм до визначеного виду діяльності. При цьому оживляються всі необхідні механізми пам'яті, обробляються дані про наявність зовнішніх умов і на основі цього формується цілеспрямована дія. Отже, актуалізована потреба викликає визначений нейрофізичний стан – мотивацію.

Таким чином, мотивація – обумовлене потребою порушення визначених нервових структур (функціональних систем), що викликають спрямовану активність організму, що визначає способи поводження даного індивіда.

Саме в мотиві відбите те, заради чого відбуваються діяння, у чому особистісний зміст для суб'єкта. У мотиві конкретизуються потреби, що змінюються з розширенням кола об'єктів, службовців їхньому задоволенню. Діяльність людини звичайно полімотивована, тобто визначається поруч мотивів, але вони не рівнозначні. Одні з них є ведучими, основними, інші виступають у ролі додаткових. Образно говорячи, особистість більше всього відбита в мотиві, а тому справедливо твердження, що вона така, який мотив її поводження.

За мотивом

Мотив - явище суб'єктивне, зв'язане з індивідуальними особливостями й установками особистості, але в той же час, що включає в себе і її соціально-психологічні риси. Результати сучасних кримінологічних досліджень не дозволяють затверджувати, що є специфічні мотиви злочинного поводження. У всякому разі більшість мотивів злочинів не є такими і можуть стимулювати інші дії. Усі залежить від моральних рис особистості, що визначають вибір мети і засобів її досягнення. Основна маса мотивів як би нейтральна; виключення складають ті, котрі спрямовані на реалізацію фізіологічної потреби в чи алкоголі наркотиках.

З обліком сказаного можуть бути виділені окремі типи особистості злочинця, наприклад, по мотивах особистого збагачення. Прагнення до підвищення матеріального статку в суспільстві не є протиправним і головне тут полягає в тім, які засоби для досягнення цієї мети обираються. Такий тип особистості традиційно називається корисливим, але це швидше за все моральна оцінка; поняття користі позначає тут загальну спрямованість особистості і засоби діяльності, що обираються, а не тільки сам по собі мотив. Тому виділення корисливого типу прийнятно лише з таким застереженням: цей тип поєднує всіх облич, що зробили будь-які злочини по мотивах особистого збагачення. Найчастіше - це крадіжки, грабежі, розбої, розкрадання, шахрайство, ряд посадових злочинів.

Слід зазначити, що серед винних у корисливих і посадових злочинах помітно виділяється група, що робить такі дії з престижних спонукань, тобто для того, щоб зайняти в житті більш високе соціальне, у першу чергу посадове положення, завоювати авторитет серед навколишніх, бути увесь час на очах і т.д. Це часто супроводжується неправильним розумінням виробничих і інших нестатків свого чи підприємства установи. Користь, що розуміється в змісті особистого збагачення, якщо вона тут є, виступає як додатковий мотив. Отже, названих злочинців можна об'єднати в престижний тип.

Однак по престижних мотивах відбуваються не тільки розкрадання і посадові злочини. Давно встановлено, що іноді