Трудове право -
Правове регулювання робочого часу

План

Вступ.

Конституція України в ст. 45 передбачає, що працівнико-ві гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централі-зованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірпого та індивідуального (в рамках трудового догово-ру) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Робочий час — поняття багатозначне. Як економічне по-няття робочий час — це частка індивідуальної участі працюю-чих у спільній праці. Розмір суспільно необхідної частки (міри) праці на кожному етапі історичного розвитку обумовлений со-ціально-економічними і політичними чинниками. Урегульова-на законом частка (міра) праці набуває правової форми, стає юридичне обов'язковою нормою тривалості праці робітників і службовців.

Мета курсової роботи – шляхом дослідження правового регулювання робочого часу а Україні визначити його основні поняття та призначення.

Об’єкт курсової роботи – правове регулювання робочого часу на підприємствах всіх форм власності в Україні.

Предмет курсової роботи – способи правового регулювання робочого часу на підприємствах всіх форм власності в Україні.

Завдання курсової роботи – дослідити правове регулювання робочого часу а Україні.

1. Поняття та види робочого часу

1.1. Загальні положення про робочий час

Обов'язковою умовою трудових відносин є тривалість ро-бочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебува-ти у визначеному йому місці і виконувати роботу, яка йому доручається.

Як відомо, ні рабовласницький, ні феодальний устрої не ма-ли законодавчого обмеження робочого часу, оскільки носій робо-чої сили був разом з іншими знаряддями виробництва об'єктом власності.

Норми права, спрямовані на деяке регулювання тривалості робочого часу, пов'язані з розвитком капіталістичного способу виробництва на початку XIX ст. Але ще в умовах феодальною суспільства в Англії, і що була піонером розвитку капіталістич-ного виробництва, з'явилися перші законодавчі акти (в 1349, 1496 та 1582 рр.), якими встановлювався 13-годинний мінімаль-ний робочий день. Здійснювалося обмеження не максималь-ної, а мінімальної тривалості робочого часу.

В дореволюційній Росії по суті не було законодавства про обмеження робочого часу аж до 1897 р. Щоправда, деяка рег-ламентація робочого часу вводилась указом Петра 1 від 5 квітня 1722 р. В § 32 глави XII цього указу говорилось, то в період з 10 березня по 10 вересня бити в дзвін на роботу вранці за годину до сходу сонця, а ввечері з роботи - через годину після його заходу, за календарем (тобто бити в дзвін вранці - о 4,3 години, а ввечері — о 7 годині).

Навесні 1896 р. відбувся перший масовий страйк пітерсь-ких ткачів, які заявили вимоги про обмеження робочого часу. В січні 1897 р. масовий страйковий рух повторився з тими ж вимогами. Царський уряд відчув загрозу своєму існуванню і був змушений видати закон від 2 червня 1897 р. «Про скоро-чення робочого дня на фабриках і заводах і про встановлення святкового відпочинку». Законом встановлювався робочий день тривалістю в 11,5 години на добу.

Після прийняття цього закону становище трудящих не по-ліпшилось, оскільки загальна кількість робочих годин на рік збільшилась за рахунок зменшення кількості святкових днів.

Лютнева революція в Росії 1917 р. не вирішила питання про обмеження тривалості робочого дня. Діяльність Тимчасо-вого уряду по введенню восьмигодинного робочого дня звела-ся до того, що в особливому комітеті міністерства праці було тільки обговорено, але без будь-яких наслідків, питання про порядок роботи по створенню такого законодавства.

Після більшовицького перевороту першим законодавчим ак-том про працю був декрет від 29 жовтня (11 листопада) 1917 р. «Про восьмигодинний робочий день». Цей декрет став прикла-дом для революційне настроєних мас у деяких країнах Європи, де також був уведений восьмигодинний робочий день (Німеч-чина, Австрія, Фінляндія, Англія, Італія).

В Україні Центральною Радою 25 січня 1918 року був прий-нятий і ухвалений Закон про восьмигодинний робочий день. Закон прийнятий «в відміну та поправку» статей 64, 65, 68-70, 72-75 та 193-201 Устава о промышленном труде. Закон поши-рювався, на всі підприємства, в яких прикладається наймана праця, незалежно від розміру цих підприємств, так і від того, кому вони належать.

Робітничим часом або часом робочих годин на добу вва-жається той час, в який згідно умові найму (статті 48, 60, 96, 98 і 103 Устава о промышленном труде) робітник повинен бути на промисловім підприємстві і в розпорядженні завідуючого ним для виконання роботи.

Робочий день, який встановлюється нормами внутрішньо-го розпорядку підприємств (п. 1 ст. 103 Устава о промышлен-ном труде — нормальний робочий час), не повинен бути вище 8 годин на добу та 48 годин на тиждень, рахуючи сюди і час, потрібний для чистки машин та на наведення порядку в робіт-ничому помешканні. Перед Різдвом (24 грудня) та перед Трійцею праця закінчується у 12 годин дня (наведено за мовою оригіналу). В листопаді 1919 р. на першій міжнародній конфе-ренції Ліги Націй була досягнута загальна угода про прийняття конвенції про восьмигодинний робочий день.

В СРСР на відзначення десятиріччя жовтневої революції ЦВК СРСР маніфестом від 15 жовтня 1927 р. постановив за-безпечити протягом найближчих років перехід від восьмиго-динного до семигодинного робочого дня промислових праців-ників без зменшення їх