В розвиток цього маніфесту ЦВК і РНК СРСР січня 1929 р. прийняли постанову «Про семигодинний робочий день», якою переважну більшість робітників виробничих підприємств було поступово переведено на семигодинний робочий день. Вводилася шестиденка — п’ятиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. Тривалість робочого тижня фактично встановлю-валась в 35 годин. Кожний шостий день — 6, 12, 18, 24 та 30 числа кожного місяця, незалежно від того, на який день тижня вони припадали, оголошувались вихідними днями.

Однак у зв'язку з напруженням міжнародної обстановки указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиден-ний робочий тиждень і про заборону самовільного уходу робіт-ників і службовців з підприємств і установ» було здійснено пе-рехід на восьмигодинний робочий день. Тривалість робочою дня з семи годин була збільшена до восьми, робочий тиждень встановлювався в 48 годин при шести робочих днях з одним вихідним у неділю.

Фактично було проведено закріплення («закріпачення») пра-цюючих за підприємствами і установами, оскільки заборонявся самовільний уход робітників і службовців із державних, коопе-ративних і громадських підприємств та установ, а також само-вільний перехід з одного підприємства па інше або з однієї установи в іншу. В ст. 4 цього указу зазначались випадки, коди директор підприємства і начальник установи мали право і були зобов'язані дати дозвіл на уход робітника і службовця. За за-пізнення на роботу, прогули і самовільне залишення роботи було встановлено кримінальну відповідальність.

Заборона залишати роботу і кримінальна відповідальність за це були скасовані лише указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1956 р. «Про скасування судової відповідальності робітників і службовців за самовільне залишення підприємств і установ і за прогул без поважних причин».

До скасування судової відповідальності за самовільне зали-шення підприємств Радянський Союз разом з Українською РСР і Білоруською РСР вступили в члени Міжнародної Організації Праці (МОП). Ця організація ще у 1935 р. прийняла Конвен-цію № 47 «Про 40-годинний робочий тиждень». Але ця Кон-венція протягом тривалого часу не набирала чинності, оскіль-ки відповідно до існуючих положень Конвенція набирає чин-ності за умови, якщо вона ратифікована не менше як двома країнами — членами МОП. На момент вступу України в МОП Конвенція № 47 була ратифікована лише однією країною — Новою Зеландією.

В 1956 р. Україна разом з Білорусією і Радянським Союзом ратифікували Конвенцію № 47, і ця Конвенція набрала чин-ності. Почався новий етап скорочення робочого часу, який в Україні був завершений в 1993 р. прийняттям Верховною Ра-дою закону від 17 листопада 1993 р.

Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої тру-дові обов'язки.

Предметом правового регулювання робочий час стає лише тоді, коли він виступає як міра праці, змістом трудових відно-син. Час і розпорядок праці в особистому господарстві (на-приклад, праця ремісника), так само, як і час праці, який вис-тупає засобом виконання зобов'язань в цивільних майнових відносинах, не регламентується правом.

Встановлена державою норма робочого часу є узаконеною часткою суспільне необхідної праці, яку кожний робітник і служ-бовець повинен виконувати.

Норма робочого часу слугує засобом охорони праці внаслі-док того, що вона поєднує потреби суспільства з соціально-фізіологічними потребами окремої людини, має обов'язковий характер, реально забезпечується і, як правило, точно вико-нується. Нормі робочого часу властивий принцип реальності, правовими гарантіями якого є максимальне обмеження над-урочних робіт і відповідальність за їх незаконне проведення, державний нагляд і громадський контроль за додержанням за-конодавства про робочий час і час відпочинку.

1.2. Види робочого часу

Робочий час поділяється на види, розрізняють нормальний, скорочений і неповний робочий час. Так, відповідно до ст. 50 Кодексу законів про працю України Відомості Верховної Ради УРСР, 1971, додаток до N 50, ст. 375 (далі по тексту „КЗпП") нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Причому потрібно наголосити, що передбачені законодавцем гарантії відносно граничної тривалості робочого часу поши-рюються на найманих працівників підприємств усіх форм власності (ст. З КЗпП). У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені положення про 40-годинниіі робочий тиждень, а також менші за тривалістю норми робочого часу на даному підприємстві, в установі, організації.

Норма робочого часу - це встановлена законом, колективним або трудовим договором для даного працівника три-валість його робочого часу за певний календарний період -день, тиждень, місяць.

Робочий день — це тривалість робочого часу в годинах і хвилинах протягом доби. Робочий тиждень нетривалість робочого часу протягом календарного тижня. Звичайно засто-совуються два види робочого тижня: 5-денний з двома ви-хідними днями і 6-денний з одним вихідним днем. Рішення про введення 5- або 6-денного робочого тижня приймається власником спільно з профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узго-дженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робо-чого часу повинна дотримуватися при 5 і 6-денному робочо-му тижні. При 6-денному робочому тижні тривалість робо-чого дня напередодні вихідного дня не може перевищувати 5 годин (ст. 53 КЗпП), а напередодні святкових і неробочих днів — скорочується на одну годину.

У більшості західних країн нормальна тривалість робо-чого часу також закріплюється в законах