Сучасний стан правового регулювання праці молоді в Україні

ПЛАН

Вступ

Актуальність. Проблема реалізації прав молоді на працю є актуальною не лише для України, але й для більшості розвинутих країн світу.

В багатьох країнах це питання знаходить свої вирішення на законодавчому рівні. Прийнято також низку міжнародних нормативних актів, які регламентують дитячу працю та включення молоді у самостійну виробничу діяльність, в малий бізнес: Конвенція про права дитини, Конвенція № 138 про мінімальний вік для прийняття на роботу та багато інших.

Починаючи обгрунтування раціональних меж працездатності неповнолітніх, виявлення напрямків адаптації українського законодавства та освіти до міжнародних вимог логічним є здійснення екскурсу в історію питання.

Об’єктом дослідження даної роботи є правове регулювання праці молоді і неповнолітніх в Україні.

Вперше у царській Росії 1 червня 1882р. було прийнято Закон про працю малолітніх. Ці узаконення складали статті 107 – 121 Статуту промисловості і регулювали роботу малолітніх у віці від 12 до 15 років. В дослідженні Литвинова – Фалинського В.П. відмічається вік з якого діти могли бути допущені до роботи, він визначався 12 роками, а тривалість робіт (8 год. – при однозмінних роботах і 9 год. – на фабриках, які працювали у дві зміни; у святкові дні малолітні не могли залучатись до праці)[ 35, 88]. Праця дітей в нічний час взагалі була недопустимою, також визначалися окремі види робіт та виробництв, до яких заборонялося допускати дітей.

Щодо регулювання праці неповнолітніх, то першими кроками радянської влади було встановлення для підлітків з 14 до 18 років робочого часу не більше 6 год., застосування ж їх праці до 14 років заборонялось. Кодекси законів про працю (1918 і 1922 рр.) сприяли подальшому розвитку правових форм залучення громадян до праці з урахуванням вимог виробництва, а також забороняли прийняття на роботу осіб молодше 16 років. У виняткових випадках інспекторам праці надавалось право на підставі спеціальної інструкції, яка видавалась НКП за погодженням з ВЦРПС, давати дозвіл на вступ на роботу малолітніх не молодше 14 років. Крім того, вказувалось, що залученню до трудової повинності “зовсім не підлягають” особи, які не досягли 18 років. Неповнолітні щодо трудового договору прирівнювались у правах до повнолітніх. Батьки, усиновителі і опікуни, а також установи та посадові особи, на яких покладався нагляд за дотриманням законів про охорону праці, мали право вимагати дострокового розірвання договору, коли продовження його загрожувало здоров'ю неповнолітнього або взагалі призводило до шкоди для останнього (у редакції від 20 грудня 1927 р.)[ 28, 124-126].

Однак суттєва абсолютизація праці дітей, як головного виховного чинника, призвела до різкого зниження рівня загальноосвітньої підготовки випускників шкіл, до складнощів отримання у подальшому вищої освіти. В першій половині 30-х років, в період індустріалізації країни, це змушувало широко залучати іноземні кадри вищої кваліфікації за роботу яких доводилось розраховуватись золотим запасом. Тому в 1936 році ЦК ВКП(б), вказівки якого розглядались як нормативні вимоги, приймає протилежне крайнє рішення взагалі виключити з навчальних планів шкіл уроки праці як самостійну дисципліну. Намітилась чітка тенденція на згортання мережі шкільних майстерень і суспільно корисної праці. Це досить негативно відзначилось на готовності молоді до включення у працю в період Великої Вітчизняної війни [28, 124-126].

У роки Великої Вітчизняної війни за постановою РНК СРСР № 75 від 23 січня 1942 р. діти, старші 14 років, влаштовувались приймальниками - розподiльниками НКВС за рознарядкою Наркомосвіти республік на роботу в промисловість або у сільське господарство. Це свідчить про те, що у ті роки мінімальний вік працездатності неповнолітніх негласно встановлювався з 14 років. Звичайно, це був вимушений крок залучення дітей до виробництва. Він обумовлювався з одного боку потребами фронту та суспільства в цілому, а з іншого – відсутністю можливості забезпечити ці потреби трудовими ресурсами, що пов'язано з участю дорослого, найбільш працездатного прошарку населення у бойових діях. Хоча й неможна не відмітити суто утилітарний характер залучення дітей до виробництва в цей період: пріоритети продукції над педагогічними результатами. Документи того часу свідчать про широку судову практику кримінального покарання інколи хворих і немічних дітей 14-15 років за так зване “ухиляння від трудової повинності”, вимоги керівних органів до судів підвищити суворість такого покарання.

Неготовність молоді до праці вела до високого травматизму, використання їх на допоміжних не кваліфікованих роботах, низьку продуктивність їх праці. Разом з тим, не можна принизити заслуги дітей в сільськогосподарському виробництві, збиранні лікарських рослин, допомозі у військових госпіталях тощо.

Новим етапом підготовки та залучення молоді до виробничої діяльності можна назвати 1958 рік, коли було прийнято Закон “Про укріплення зв'язку школи з життям та про подальший розвиток системи освіти в СРСР”. В цілому час вступу у самостійне трудове життя було відстрочено на один рік одночасно почали відновлюватись навчальні майстерні у школах, створюватись навчально-виробничі цехи та дільниці для школярів на виробництві, міжшкільні навчально-виробничі майстерні, де кожен старшокласник повинен був працювати один день на тиждень, отримати початкову професійну підготовку. Однак вже в 1964 році після прийняття ЦК КПРС та РМ СРСР постанови про перетворення одинадцятирічних шкіл у десятирічні, спостерігається чітко виражений відхід від залучення дітей до виробничої діяльності [35, 89-91].

Прийнятий у 1973 р. КЗпП УРСР передбачав наступні положення. Так, діти ні в якому разі не могли бути прийняті на роботу або допущені до неї на будь-якому підприємстві без