Робочий день молодих громадян у віці до 18 років не міг перевищувати 8 год. або тижневої кількості встановлених годин, заборонялась праця у нічний час, робота у святкові дні.

Далі КЗпП встановив межі трудової діяльності неповнолітніх, не допускаючи прийняття на роботу осіб молодше 16 років. Передбачались також виняткові випадки допущення неповнолітніх до роботи з більш раннього віку (осіб, які досягли 15 років), з обов'язковим погодженням з профкомом підприємств.

Неповнолітні у трудових відносинах прирівнювались до повнолітніх, а у галузі охорони праці, робочого часу, відпусток і деяких інших умов праці користувалися пiльгами, встановленими Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, КЗпП УРСР та іншими актами трудового законодавства. Обмежувалось також звiльнення ро6ітників і службовців молодше 18 років; передбачалась обов'язковість згоди рай- (міськ.) комісій у справах неповнолітніх на дане звільнення. Якщо ж все-таки воно відбувалося, підприємство зобов'язувалось працевлаштувати звільненого [28, 124-126].

Під час написання даної роботи були використані наступні джерела: міжнародні правові нормативні акти, що ратифіковані Україною, законодавчі та нормативні акти України, праці вітчизняних та зарубіжних науковців, матеріали опубліковані у друкованих засобах масової інформації.

1. Проблеми зайнятості молоді

1.1. Ключові проблеми на ринку праці

Безробіття залишається однією з найгостріших соціальних проблем в українському суспільстві. У подоланні безробіття в Україні відсутня головна складова – економічна політика у вирішенні питань зайнятості

У ХХІ столітті створено достатній міжнародно-правовий фундамент, що дозволяє принципово по-новому організувати працю, здійснювати трудову діяльність, сприяти зайнятості та розвивати підприємництво.

Принципові положення, що безпосередньо торкаються політики у сфері зайнятості, отримали відображення у деклараціях, конвенціях, рекомендаціях та резолюціях, прийнятих МОП. Міжнародні правові стандарти політики в області зайнятості визначили Конвенція № 122 [6] та Рекомендація № 122 прийняті 1964 року про політику в області зайнятості, Декларація про принципи та Програма дій, прийняті 1976 року Всесвітньою тристоронньою конференцією по питанням зайнятості, розподілу доходів, соціального прогресу і міжнародного розподілу праці, Резолюція про заходи щодо виконання рішень Всесвітньої конференції з питань зайнятості, прийнята МОП у 1979 році, Рекомендація № 169 прийнята у 1984 році про політику у сфері зайнятості (додаткові положення).

Відповідно до міжнародних норм кожна держава повинна проголосити й здійснювати в якості головної мети активну політику, спрямовану на сприяння повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості. Вона повинна проводитися з метою стимулювання економічного росту та розвитку, зростання життєвого рівня, задоволення потреб у робочій силі, ліквідації безробіття та неповної зайнятості [26, 117].

Політика у сфері зайнятості повинна сприяти, по-перше, повній зайнятості, тобто мати на меті забезпечення того, щоб робота була для всіх, хто готовий приступити до роботи та шукає роботу.

По-друге, ця політика повинна бути направлена на забезпечення того, щоб така робота була як можна більш продуктивною.

По-третє, ця політика повинна забезпечувати існування свободи вибору зайнятості та самих широких можливостей для кожного працюючого отримати підготовку та використати свої навички та здібності для виконання роботи, для якої він здібний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження [6].

У відповідності з міжнародними нормами сприяння повній, продуктивній та вільно обраній зайнятості слід вважати засобом забезпечення на практиці здійснення права на працю, а усестороннє визнання державою права на працю слід зв’язувати зі здійсненням економічної та соціальної політики, мета якої – сприяння повній, продуктивні й та вільно обраній зайнятості.

Політика у сфері зайнятості повинна мати на увазі належним чином стадію та рівень економічного розвитку, взаємний зв’язок між цілями в області зайнятості та іншими економічними та соціальними цілями. Вона повинна здійснюватися за допомогою методів, що відповідають національним умовам та практиці.

Сприяння повній, продуктивній та вільно обраній зайнятості повинно бути першочерговим завданням та невід’ємною частиною економічної та соціальної політики держави та її планів задоволення основних потреб населення. Державі потрібно звертати особливу увагу на найбільш ефективні засоби збільшення зайнятості на виробництві. Політика та програми, що розробляються державою, повинні бути направлені на сприяння зростання виробництва та справедливий розподіл основних товарів та послуг [8].

Для стану сучасного ринку праці в Україні характерні наступні ключові проблеми:

недостатня реформованість усієї трудової сфери, що приводить до переваги неефективної зайнятості, що виявляється у високій концентрації робочої сили на збиткових підприємствах;

великих масштабах недовикористання робочого часу зайнятих, низкою ефективності праці і низьких заробітків значних контингентів працюючих;

зниженні в складі працівників частки зайнятих у високотехнологічних і наукомістких видах діяльності;

відсутності економічно обґрунтованої залежності доходів працівника від його трудового внеску;

утрата трудового потенціалу кваліфікованих і висококваліфікованих кадрів у результаті недовикористання їхнього робочого часу, відсутності реального зв'язку між доходом і рівнем професіоналізму працівника, його переходу в сферу неформальної зайнятості, що часто не вимагає колишньої кваліфікації;

міграції за рубіж;

погіршення якісних характеристик системи робочих місць поряд з повільним нарощуванням нових робочих місць, що різко знижує можливості працевлаштування незайнятих осіб через збільшення числа не престижних робочих місць, що веде до росту травматизму і професійних захворювань у результаті збільшення частки робочих місць з несприятливими умовами праці, а також фізично і морально застарілих;

загальний попит, що знижується, на робочу силу, незважаючи на ознаки стабілізації виробництва і деяке пожвавлення інвестиційної активності в 1999 році в ряді галузей, що свідчить, з одного боку, про краще використання уже включеної у господарський оборот робочої сили (наприклад, зменшення схованого безробіття), а з іншого боку - про явну недостатність інвестицій, що зберігається недофінансуванні бюджетного сектора економіки,