розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю. Це право не може бути порушене власником або уповноваженим ним органом. Тобто Б.Є.Р., подавши заяву та через 2 тижні не вийшовши на роботу, діяла в межах чинного законодавства. Позов Б.Є.Р. подала до суду з таких підстав: 1) Згідно ч.1 ст.235 КЗпП повинен бути поновлений на роботі працівник, звільнений без законної підстави або незаконно переведений на іншу роботу. Але у ст. 240-1 КЗпП міститься непряма вказівка на те, що працівник підлягає поновленню на роботі й тоді, коли він звільнений з порушенням встановленого порядку. Саме це мало місце у даній справі: директор автозаводу не підписав вчасно наказ про звільнення та не видав письмової мотивованої відмови, а замість цього застосував дисциплінарне стягнення у формі звільнення через 2,5 місяці після того, як Б.Є.Р. не вийшла на роботу. Отже, слід вважати, що Б.Є.Р. має право на поновлення на роботі; 2) Згідно з ч.2 ст. 235 КЗпП працівникові, поновленому на роботі, має бути виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу. Але Б.Є.Р. має ще одну підставу вимагати середній заробіток за час вимушеного прогулу: згідно з ч.4 ст. 235 КЗпП – у зв'язку з затримкою видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу. Адже, незважаючи на подання заяви про звільнення за власним бажанням, Б.Є.Р. не отримала трудової книжки, оскільки не було підписано наказ про її звільнення; 3) Згідно з ч.1 ст. 56 КЗпП Б.Є.Р. має право на неповний робочий тиждень саме за тим графіком, про який вона просить; 4) Б.Є.Р. не має права на відшкодування моральної шкоди, оскільки правовідносини між нею та директором автозаводу, що призвели до позову, виникли до включення до КЗпП ст. 237-1, яка регламентує відшкодування моральної (немайнової) шкоди. В той час відшкодування моральної шкоди регулювалося ст. 173-1 КЗпП, яка передбачала відшкодування моральної шкоди лише за наявності небезпечних або шкідливих умов праці.
Директор автозаводу порушив права Б.Є.Р., не надавши їй два додаткові вихідні, обидвома наказами: № 35 від 28/04/1999 та № 92 від 26/09/1999. Не видавши наказа про звільнення Б.Є.Р. за власним бажанням, директор порушив норму ст. 38 КЗпП. Видавши наказ № 15 від 15/02/2000 про звільнення за угодою профкому з роботи Б.Є.Р. згідно ст. 40 п. 4 КЗПП України (прогули без поважної причини), він порушив ч.1 ст. 148 КЗпП, оскільки не можна припустити, що директор автозаводу не був поставлений до відома, що Б.Є.Р. не виходить на роботу протягом 2,5 місяців. Отже, місяць з дня виявлення “прогулу” давно пройшов. Втім, в будь-якому випадку дисциплінарне стягнення не могло стягуватися, оскільки на той час згідно з чинним законодавством Б.Є.Р. була звільнена за власним бажанням.
2. Рішення суду у даній справі буде рішенням про присудження, завершальним, факультативним.
Резолютивна частина рішення у даній справі буде виглядати таким чином:
“На підставі викладеного, керуючись ст.15, 24, 30, 62, 126, 148 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:
позов Б.Є.Р. ****р.н., задовольнити частково.
Поновити Б.Є.Р. на посаді старшого інспектору з кадрових питань автозаводу.
Стягнути з автозаводу на користь Б.Є.Р. середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30/11/1999 по 06/06/00 в розмірі ***грн.
Зобов'язати керівництво автозаводу надати Б.Є.Р. неповний робочий тиждень згідно з вимогами діючого законодавства.
Відмовити Б.Є.Р. у відшкодуванні моральної шкоди.
Рішення може бути оскаржене до N-ського обласного суду через M-ський районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення”.
Якщо автозавод належить державі, тоді в резолютивної частини можуть бути враховані й вимоги ст.109 ЦПК – “У справах про поновлення на роботі незаконно звільнених або переведених працівників суд може з власної ініціативи притягти до участі в справі як третю особу на стороні відповідача службову особу, за розпорядженням якої було проведено звільнення або перевід. Встановивши, що звільнення або перевід були проведені з явним порушенням законодавства, суд в тому ж процесі повинен покласти на винну службову особу обов'язок відшкодувати державному підприємству, установі, організації, колгоспу, іншій кооперативній організації, їх об'єднанню, іншій громадській організації шкоду, заподіяну в зв'язку з оплатою за час вимушеного прогулу або за час виконання нижчеоплачуваної роботи, у розмірі, передбаченому законодавством про працю.” Отже, в цьому випадку резолютивна частина доповнюється фразою: “Покласти на директора автозаводу Г.Н.В. обов'язок відшкодувати державі збитки в розмірі *** грн.” (сума повинна дорівнювати сумі, яку виплачено Б.Є.Р.).
Б.Є.Р. поновлено на роботі тому, що у ст. 240-1 КЗпП міститься непряма вказівка на те, що працівник підлягає поновленню на роботі й тоді, коли він звільнений з порушенням встановленого порядку.
На користь Б.Є.Р. стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30/11/1999 по 06/06/00 згідно з ч.ч.2, 4 ст.235 КЗпП.
Керівництво автозаводу зобов'язано надати Б.Є.Р. неповний робочий тиждень згідно з ч.1 ст. 56 КЗпП.
У відшкодуванні моральної шкоди Б.Є.Р. відмовлено, тому що в той час відшкодування моральної шкоди регулювалося нині виключеною ст. 173-1 КЗпП, яка передбачала відшкодування моральної шкоди лише за наявності небезпечних або шкідливих умов праці.
Статті ЦПК, якими керується суд:
Ст.15 ЦПК “З'ясування судом обставин справи на засадах змагальності” – проголошує рівність сторін щодо надання доказів та незалежність суду при дослідженні і