В Україні визнається злочином і строго карається примус до дачі показань шляхом застосування погроз чи інших незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання чи попереднє слідство. А якщо ці дії поєднані із застосуванням насильства чи знущанням над особистістю допитуваного, то вони тягнуть дуже строгу санкцію. Примус до дачі показань шляхом погроз чи іншого психічного насильства і всяке фізичне насильство при допитах з метою просто одержати показання чи показання, бажані для слідчого, злочинний і глибоко аморальний.

Закон прямо забороняє слідчому застосовувати насильство і погрози, а також інші незаконні заходи (ст. 22 КПК України). Таке, наприклад, затримка свідка за надуманими підставами з метою одержання від нього бажаних для слідчого показань. Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ: Підруч. для вищ. закл. освіти МВС України / МВС України; Національний ун-т внутрішніх справ. — Х. : Вид-во НУВС, 2001. — с. 31-32. Але не можна визнати законним і всякий інший примус особи до дачі показань, домагання показань шляхом мір, аналогічних насильству і погрозам. І хоча закон не розшифровує сутності "інших незаконних заходів", варто прийти до висновку, що мається на увазі будь-який вплив на допитувану особу, що примушує її до дачі показань всупереч її волі, проведений прийомами і способами, несумісними з демократичним правопорядком, правовим статусом особистості. Прийоми, що грубо порушують діючі в суспільстві моральні принципи і норми, порушують закон.

У світлі сказаного варто підтримати розгорнуту С. Г. Любичевим критику ряду так званих тактичних прийомів, що рекомендуються деякими авторами в інтересах одержання показань, які, на думку слідчого, є правдивими. До числа таких прийомів відносяться, зокрема, спонукання обвинувачуваного до "щиросердого визнання", хоча закон, вважає пом'якшуючою відповідальність обставиною не визнання провини, а щире розкаяння, а також активне сприяння розкриттю злочину. Неприпустиме розпалення конфлікту між "співучасниками", використання негативних властивостей особистості допитуваного чи обману при допиті, у тому числі і формування помилкової думки щодо тих чи інших обставин. "Формування неправильного представлення, що може бути тільки свідомим, навмисним, є не що інше, як обман, причому в найбільш витонченій формі", — вважає М.С. Строгович Гришин А. А., Гущин С. В., Дубов Г. В., Карпухин Ю. Г., Костиков Н. А. Профессиональная этика сотрудников правоохранительных органов: Учеб. пособие / Г.В. Дубов (ред.), А.В. Опалев (ред.). — 2-е изд., доп. и измен. — М. : Щит-М, 1999. — с. 123-124.. С. Г. Любичев, як і ряд інших авторів, критикує рекомендації "створення напруження" у ході допиту шляхом пред'явлення численних і не пов'язаних між собою доказів, різного роду "слідчі пастки" і т.п. Профессиональная этика сотрудников ОВД: Курс лекций / Белгородский юридический ин-т. Кафедра организации борьбы с незаконным оборотом наркотиков / Е.А. Погонина (подгот.), В.Г. Пушков (подгот.). — Белгород : ОНиРИО МВД РФ, 2001. — с. 68-69.

Критикуються також рекомендації про проведення так званого "емоційного експерименту". Сутність останнього прийому, запропонованого А. В. Дуловим, складається в несподіваному пред'явленні обвинувачуваному пов'язаної із злочином матеріалізованої інформації (речові докази, людина й ін.) і спостереженні за емоційною реакцією допитуваного, котра може бути зафіксована на кіноплівку, магнітофонну стрічку. Проводячи такий експеримент, слідчий спостерігає реакцію обвинувачуваного і переконується в правильності своєї гіпотези про його причетність до кримінальної справи.

До числа незаконних і аморальних прийомів допиту відноситься постановка навідних запитань. Навідне запитання, що містить у своєму формулюванні бажану для питаючого відповідь, надає допитуваному інформацію, якою він у багатьох випадках не володіє, і вкрай небезпечне для встановлення істини. Але постановка навідних запитань і аморальна, тому що суперечить вимозі об'єктивного, безстороннього слідства. Слідчий, який спровокував навідними запитаннями неправильні, невідповідні дійсності відповіді, згодом змушений шукати вихід із ситуації, яку сам же і створив, якщо переконається в помилковості своєї версії. Але ще гірше, якщо наслідком неправильних методів допитів стають необґрунтовані висновки у справі, притягнення до відповідальності невинного.

У процесуальній і криміналістичній літературі розроблена класифікація видів питань, які варто ставити при допитах в інтересах одержання достовірної інформації. Питання можуть бути такими, що доповнюють, що нагадують, контрольними, уточнюючими, допоміжними і т.д. Одночасно не рекомендується задавати навідні запитання, "образливі" питання. По-різному оцінюються "непрямі" і "умовні" питання.

Загальними вимогами до будь-яких питань, що ставляться на допиті, варто вважати безумовну заборону в любій формі підказувати бажану слідчому відповідь і неприпустимість постановки питань, за формою і змістом принижуючих достоїнство допитуваного.

До числа небездоганних у правовому і моральному відношенні прийомів допиту відносять допит з виїздом на місце події у випадках, коли підозрюваний свідомо не може дати нових доказів. Допит свідків і потерпілих, проведений на підставі оголошення показань інших осіб, також порушує загальну заборону задавати навідні запитання і право свідка давати показання вільно і про те, що він особисто знає.

М.С. Строгович характеризував практику оголошення допитуваним свідком показань інших осіб як насильство над совістю свідка Гришин А. А., Гущин С. В., Дубов Г. В., Карпухин Ю. Г., Костиков Н. А. Профессиональная этика сотрудников правоохранительных органов: Учеб. пособие / Г.В. Дубов (ред.),