6) "Чи згодні Ви з тим, що Конституція України має прийматися всеукраїнським референдумом?"

Саме так в Україні розпочалася референдумна епопея.

Референдум вважається найбільш демократичною формою волевиявлення громадян, в якій виражається пряме (безпосереднє) народовладдя , реалізується конституційний принцип, за яким народу належить вся повнота влади. Безпосереднє народовладдя було історично першою формою демократії, яка могла реалізовуватися в невеличких містах-державах, кількість повноправних громадян в яких не можна співставити з населенням навіть невеликої європейської держави, не кажучи вже про таку величезну країну, якою і Україна. Саме тому в сучасних умовах, на нинішньому етапі розвитку демократії, коли суспільні відносини дедалі більше ускладнюються, влада народу реалізовується через представницькі органи - конгрес, народні збори, парламент, раду тощо. Як свідчить досвід, у розвинених країнах до референдумів звертаються найчастіше для вирішення питань територіального устрою (зміни кордонів, назв, приєднання до інших держав тощо).

Як це не парадоксально, але референдум, як вища форма безпосередньої демократії, надзвичайно часто використовується авторитарними режимами задля легітимації своєї влади або певних антидемократичних рішень. Причому в умовах слабкості інститутів громадянського суспільства, відсутності потужних опозиційних політичних партій, відсутності або недоступності альтернативних до офіційних джерел інформації, справедливим залишається твердження: "хто оголошує референдум, той його і виграє". Особливо актуальна така теза для пострадянських держав, де президенти за допомогою референдумів "проводять" рішення, які насправді не відповідають інтересам суспільства. На жаль, цими режимами напрацьовано значний досвід маніпулювання суспільною свідомістю. Як зазначає газета "Голос України", яка надрукувала правову оцінку легітимності всеукраїнського референдуму, зроблену експертами Міжнародного інституту порівняльного аналізу, "тонкий інструмент демократії може перетворитися на сокиру для неї самої".

Задля уникнення фальсифікацій і зловживання волевиявленням народу має бути чітко визначений механізм проведення референдуму, встановлення його результатів, визнання його недійсним тощо.

В Україні ця проблема постає повною мірою, оскільки в нашій країні відсутня реальна законодавча база проведення всеукраїнського референдуму. Чинний нині закон "Про всеукраїнський та місцевий референдум" був ухвалений ще в липні 1991 р. і приймався з цілком конкретною метою - для проведення в грудні 1991 року референдуму про підтвердження Акту проголошення незалежності України. Після прийняття нової Конституції України цей закон перестав відповідати існуючим в країні політичним і правовим реаліям. Чинна Конституція України інакше визначає компетенцію Верховної Ради і Президента України щодо проголошення всеукраїнського референдуму та його предмет, інакшим і механізм проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Таким чином, нинішній Закон про референдуми вступає у суттєві суперечності з чинною Конституцією України та низкою інших законодавчих актів.

Розділ Конституції України "Вибори. Референдум", присвячений питанням безпосередньої демократії, і найменшим з-поміж усіх розділів і складається з шести невеличких статей (з 69 по 74 включно). Причому реального механізму реалізації права громадян України на проведення референдуму за народною ініціативою дані статті не містять.

Законопроекти, запропоновані групою народних депутатів з фракції "Батьківщина" та народним депутатом Р.Безсмертним, і спробами усунути дані суперечності з урахуванням положень нових виборчих законів та досвіду проведення виборчих кампаній 1998-99 років в Україні.

Так, законопроектом депутатської фракції партії "Батьківщина" визначаються правові та організаційні засади проведення як всеукраїнського, так і місцевих референдумів. На відміну від нього, проект, запропонований Р.Безсмертним, визначає засади проведення виключно загальноукраїнських референдумів.

2. Основи права про соціальний захист

Необхідність соціального захисту непрацездатної частини населення виникає в суспільстві в період інтенсивного розвитку індустрії та, відповідно, росту працівників найманої праці.

Найважливішим фактором необхідності соціального захисту є різке зниження рівня забезпеченості праценеактивної частини населення (непрацездатних, літніх людей).

Стаття 46 Конституції України зазначає: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості». У цій же статті визначається мінімальний рівень такого забезпечення: «Пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом».

Термін «соціальний захист», що використано в Конституції України, має ширше значення і включає в себе суть раніше вживаного інституту «соціальне забезпечення». У юридичній науці правова категорія «соціальний захист» поки що не визначена. На наш погляд, термін «соціальний захист» означає турботу держави про матеріальне забезпечення непрацездатних або тих громадян, які в силу певних обставин потребують спеціальної (додаткової) допомоги держави.

Основною частиною соціального захисту населення є соціальне забезпечення.

Соціальне забезпечення в Україні займає важливе місце в системі гарантій здійснення прав і свобод людини. Соціальне забезпечення визначається як система державних і суспільних заходів із матеріального забезпечення громадян на випадок старості, інвалідності, хвороби, в разі втрати годувальника та в інших установлених законодавством випадках.

В Україні існують різноманітні форми соціального забезпечення:

1) обов'язкове державне пенсійне страхування;

2) обов'язкове державне соціальне страхування працівників підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності;

3) соціальне забезпечення за рахунок Державного бюджету України, коштів соціальних фондів юридичних осіб, об'єднань громадян, власних накопичень громадян у недержавних пенсійних фондах, приватними пенсійними системами;

4) адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям, багатодітним сім'ям, непрацездатним громадянам за рахунок державного чи місцевого бюджетів;

5) утримання непрацездатних осіб у державних, комунальних та інших установах соціального призначення (наприклад, будинки пристарілих).

Соціальне забезпечення в Україні окрім організаційно-правових форм має ще певні види, тобто соціальні виплати, пільги, послуги, надані непрацездатним громадянам (безплатно або з частковою оплатою за