8) допомога на дітей одиноким матерям надається жінкам, якщо у свідоцтві про народження дитини відсутній запис батька, в розмірі однієї мінімальної зарплати, а також вдовам з дітьми в розмірі 50 відсотків мінімальної зарплати. Допомога виплачується до досягнення дитиною 16-річного віку на підставі виданих у встановленому порядку довідок;

9) допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, становить 200 відсотків мінімальної зарплати на кожну дитину, якщо розмір одержуваних на цих дітей аліментів, пенсій і допомоги на місяць не перевищує двократного розміру мінімальної зарплати.

Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» встановлює відповідальність громадян за достовірність даних і документів, виданих для призначення державної допомоги. Одержувачі державної допомоги зобов'язані повідомляти органи, які призначають державну допомогу, про всі обставини, що впливають на виплату допомоги. У разі невиконання цього обов'язку та одержання зайвих сум державної допомоги громадяни повинні відшкодувати заподіяну шкоду.

3. Житлове право України

Житлове право України — це сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами та громадян з державними і громадськими організаціями у процесі реалізації конституційного права людини і громадянина на житло.

Правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі вирішення житлових питань, забезпечується комплексною галуззю права, котра охоплює норми цивільного, адміністративного, земельного, господарського, сімейного та інших спеціальних галузей права, об'єднання і кодифікація яких утворили нову галузь — житлове право.

Предметом правового регулювання житлового права України є правовідносини, що виникають у процесі: реалізації права на житло; надання людині й громадянину жилих приміщень у користування; користування людиною жилим приміщенням; управління житловим фондом; експлуатації та охорони житлового фонду; капітального та поточного будівництва житла; виключення з житлового фонду жилих будинків і приміщень, що не придатні для проживання; розгляду житлових спорів та ін.

Житлові правовідносини виникають, змінюються і припиняються відносно вже готового жилого будинку чи іншого приміщення, придатного для проживання людини. Вони неоднорідні; більшість із них мають майновий характер, складаються у сфері розподілу й користування житлом.

Усі вищеназвані житлові правовідносини регулюються системою норм житлових нормативно-правових актів, що складають житлове законодавство України.

Систему нормативно-правових актів, що регулюють житлові відносини в Україні, складають: Конституція України; Житловий кодекс України; Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» та інші закони; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти.

Право громадян України на житло закріплено ст. 47 Конституції України. Воно забезпечується розвитком і охороною всіх видів державного житлового фонду, утворенням ринкової системи житлового забезпечення громадян через приватизацію житла, справедливим розподілом жилої площі під контролем громадськості.

Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин України має житло, що відповідає установленим нормам і придатне для проживання. За відсутності такої жилої площі та потреби в соціальному захисті громадянин визнається таким, що потребує покращення житлових умов і згідно з чинним законодавством може претендувати на одержання відповідного житла, яке надається за правом найму державою чи органами місцевого самоврядування безоплатно, або на забезпечення себе і своєї сім'ї житлом за власний кошт, але за доступну плату.

Основними завданнями житлового законодавства є регулювання житлових відносин з метою:

1) забезпечення конституційного права громадянина України на житло;

2) належного використання і збереження всіх видів житлового фонду;

3) зміцнення законності в царині житлових відносин в умовах ринкової економіки.

Житло — одна з основних матеріальних умов життя людини. Потреба людини в житлі виникає з моменту її народження, зберігається протягом усього життя і припиняється після смерті. Отже, задоволення потреби людини в житлі — дуже важливе соціальне завдання. Забезпеченість громадян певної країни житлом є одним з найконкретніших показників добробуту всього народу.

Суб'єктивне право на житло — це можливість людини й громадянина мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом і вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечення реалізації цього права у повному обсязі.

Право на житло тісно пов'язане з обов'язками інших фізичних і юридичних осіб і державних органів щодо створення відповідних умов, охорони, захисту та відтворення житлових прав людини й громадянина. Конституція України покладає на державу обов'язок створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі чинного закону і за рішенням компетентного суду.

Реалізація людиною й громадянином права на житло здійснюється в таких формах:

1) активна діяльність суб'єкта, що потребує поліпшення житлових умов у процесі надання жилих приміщень; користування жилим приміщенням; участі в управлінні житловим фондом; здійснення експлуатації та охорони різних видів житлового фонду;

2) утримання від дій, що порушують житлові права інших суб'єктів;

3) володіння, користування і розпорядження житлом відповідно до чинних нормативно-правових актів;

4) вимоги від компетентних державних органів, громадських організацій і посадових осіб застосовувати відповідні норми житлового права, виносити справедливі індивідуально-правові рішення і домагатися їх виконання.

Список використаної літератури

1. Сирота І. М. Право соціального забезпечення в Україні: Підручник. — Харків, 2001.

2. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка, 1999.

3. Правознавство. - Львів, 2002.

4. Савчук П.С. Основи правознавства. – К., 2000.

5. Копєйчиков В.В. Правознавство. – К., 2002.

6. Брецко Ф.Ф. Основи держава і права. – Ужгород, 1998.