йому правомочностей досить широка і багатогранна.
У сучасній юридичній літературі обмеження здійснення права власності поділяються на дві великі групи: до першої входять обмеження прав власників, які встановлюються в інтересах всього суспільства; до другої — обмеження прав власників в інтересах окремих осіб (наприклад, сусідів, співвласників). За підставами виникнення обмеження права власності поділяються на ті, що випливають із законів; виникають із договорів; із судового рішення. Крім цього, за змістом вони поділяються на обмеження права користування і обмеження права розпорядження об'єктом права власності [18, с. 201-203].
На думку Н. Безсмертної, обмеження здійснення права приватної власності можна класифікувати [11, с. 56-57]:
за часом тривалості: постійні (зокрема, при здійсненні свого суб'єктивного права власник зобов'язаний не порушувати прав та інтересів інших осіб) і тимчасові (обмеження, що зумовлені накладенням арешту на майно чи описом майна);
за колом осіб: загальні (наприклад, власники зобов'язані здійснювати своє суб'єктивне право добросовісно та розумно, а також дотримуватися моральних засад суспільства) і спеціальні (наприклад, у разі встановлення на майно окремого власника сервітуту);
за метою встановлення: обмеження щодо охорони навколишнього середовища (наприклад, власник зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, не погіршувати її природні якості); обмеження стосовно охорони норм моралі в суспільстві (так, в усіх випадках при відчуженні власником жилого приміщення, в якому проживають неповнолітні, на нього покладається обов'язок одержати згоду органів опіки і піклування); обмеження з метою охорони прав та законних інтересів інших осіб (наприклад, забороняються дії власника, які вчиняються виключно з метою заподіяти шкоду іншим особам); обмеження, встановлені для забезпечення інтересів держави (наприклад, на власника, який здійснює права власності на майно, що становить підвищену небезпеку для суспільства, майно, що є пам'яткою історії та культури, покладаються певні обов'язки); обмеження, встановлені з метою захисту інтересів власника (наприклад, власники при укладенні правочинів з певним майном, зобов'язані дотримуватися положень щодо форми правочинів);
за змістом: обмеження, встановлені при володінні та користуванні майном (наприклад, власник зобов'язаний використовувати належне йому приміщення лише для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва; земельну ділянку використовувати для цілі, задля якої вона надана); обмеження, встановлені при розпорядженні майном (наприклад, укласти договір застави земельної ділянки власник має право лише з кредитною установою);
за підставою виникнення: обмеження, які виникають із закону (наприклад, обмеження, що передбачаються приватизаційним законодавством); обмеження, які виникають із судового рішення (наприклад, судовим рішенням встановлюється сервітут на земельну ділянку певного власника); обмеження, які виникають за волею власника (наприклад, у разі передачі власником майна іншій особі за договором оренди. застави, ренти власник тимчасово позбавляється можливості здійснювати належні йому правомочності).
Висновки
Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Відносини власності регулюються Законом України "Про власність", Цивільним Кодексом України, іншими законодавчими актами. Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава.
Розбудова правової держави ґрунтується насамперед на конституційному положенні про те, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є важливим елементом правового статусу особи в умовах ринкової економіки, адже таке право утворює економічну основу для свободи і прав людини.
В умовах реформування економіки приватній власності відводиться першочергове значення. Основою створення й примноження приватної власності є праця громадян. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, від індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане на підставі успадкування або укладення угод, не заборонених законом.
Зміст суб'єктивного права приватної власності становлять правомочності володіння, користування та розпорядження. Ці правомочності лише юридичне закріплюють можливість власника вчиняти певні дії, тому їх необхідно відмежовувати від конкретних дій, за допомогою яких вони реалізуються.
Отже, різниця між змістом суб'єктивного права і його здійсненням полягає передусім у тому, що перше включає в себе лише можливу поведінку уповноваженої особи, тоді як здійснення права є змістом реальних, конкретних дій, пов'язаних із перетворенням цієї можливості в дійсність. Звідси випливає висновок, що співвідношення між поведінкою, яка утворює зміст суб'єктивного права, і поведінкою, яка становить зміст здійснення права, можна подати як співвідношення між можливістю і дійсністю.
Під здійсненням права приватної власності слід розуміти комплекс заходів (активні чи пасивні дії) власника, які спрямовані на реалізацію правомочностей володіння, користування та розпорядження належним майном з метою задоволення своїх законних потреб та інтересів.
Об'єкти власності існують для того, щоб із них можна було одержати певну користь, матеріальні чи духовні блага. Для досягнення цієї мети необхідно, щоб інститут права власності містив конкретний режим реалізації правомочностей власника. Він повинен включати певні правила використання власником належних йому об'єктів права власності, а також містити вказівку на межі, яких власник повинен дотримуватися при здійсненні належного йому права власності, адже суб'єктивні права, що виступають мірою можливої поведінки уповноваженої особи, мають конкретні межі здійснення їх. Межі можуть бути більшими чи меншими, але вони існують завжди, межі є невід'ємною ознакою кожного суб'єктивного права.
Слід додати, що трансформаційні процеси в економіці України, перерозподіл власності, який триває, розповсюджуючись вглиб і вшир, поступово охоплюючи все більш значні об'єкти і втягуючи у свою орбіту постійно зростаюче коло суб'єктів, вимагають чіткого врегулювання правовідносин власності, а отже, і чіткого нормативного визначення понять і категорій, які можуть бути віднесеними